Читати книгу - "Поштамт"

Чарльз Буковскі

Поштамт

Переклад стронґовського

Цей текст є художньою вигадкою і нікому не присвячується

Департамент начальника поштового відділення

Міністерство пошти і телеграфу

Сполучених Штатів

Пам'ятка 1 січня, 1970

Лос-Анджелес, Каліфорнія 742

КОДЕКС ПОВЕДІНКИ

Цим звертаємо увагу всіх поштових службовців на Кодекс поведінки, викладений у частині 742 Поштової інструкції та в Службовій настанові, що міститься в частині 744 Поштової інструкції.

Роками поштові службовці розвивали чудову традицію відданого служіння Нації, якої не перевершили інші групи працівників. Кожен службовець має пишатися цією традицією вірної служби. Кожен із нас має докладати зусиль, щоби зробити свій цінний внесок у невпинне просування Поштової служби до майбутнього прогресу в інтересах суспільства.

Усі поштові працівники мають діяти з рішучою прямотою та цілковитою відданістю інтересам суспільства. Сподіваємося, що поштовий персонал відповідатиме найвищим моральним принципам і дотримуватиметься законів Сполучених Штатів, а також правил і стандартів Міністерства пошти. Вимагається не лише етична поведінка: офіційні особи та працівники мають старанно уникати дій, що можуть сприйнятися як такі, що заважають виконанню поштових зобов’язань. Установлені обов’язки мають виконуватися сумлінно та ефективно. Поштова служба має унікальний привілей спілкування з більшістю громадян Нації і досить часто є їхнім найкоротшим зв’язком із Федеральним Урядом. Отже, кожному поштовому службовцю надано особливу можливість і відповідальність діяти з честю й порядністю, вартими громадської довіри, таким чином відображаючи довіру й шанованість як Поштової служби, так і всього Федерального Уряду.

Усі службовці мусять вивчити частину 742 Поштової інструкції, Основи, стандарти етичної поведінки, Правила особистої поведінки службовців, Застереження щодо політичної активності і т. ін.

Відповідальна особа

I

1

Почалося все з помилки.

Були різдвяні свята. Від пияка, який жив на пагорку, довідався, що гребуть вони ледь не всіх — йому щороку це вдавалося, то я й пішов. Наступне, що усвідомив, — у мене на спині шкіряний лантух, і несу я його із задоволенням та без поспіху. Оце робота, думав я. Не бий лежачого! Дають тобі квартал, чи два, якщо встигнеш із ними, постійний працівник дасть тобі рознести ще квартал чи, може, повернешся, і на сортувальні дадуть іще. Нема куди квапитися, знай розпихай собі різдвяні листівки по скриньках.

На другий, здається, день різдвяного підробітку причепилася до мене якась дебела тітка, тинялася поруч, коли доставляв листи. Коли кажу, що тітка була дебелою, то маю на увазі, що мала чималу гепу й великі цицьки і що вся вона була дебелою в усіх потрібних місцях. Ще наче вона була трохи не при собі, проте, витріщаючись на її тіло, цим я не переймався.

Вона гомоніла, базікала й щебетала. Тоді все і випливло. Чоловік у неї служить на далекому острові, а їй так самотньо стало, знаєте, і живе вона в маленькому будиночку на околиці геть сама.

— В якому будиночку? — спитав я.

Вона записала адресу на клаптику таперу.

— Мені теж самотньо, — кажу. — Зайду ввечері, от і поговоримо.

Я тоді жив із однією, але тої лярви по півдня не було вдома — тинялася десь, тож я таки був самотнім. Самотнім без такої чималої гепи, що стояла поруч.

— Гаразд, — каже вона. — Ввечері побачимось.

Із нею справді було незле, що й казати, добра баба, однак, як і з усіма ними, на третю чи четверту ніч мені почало обридати, і я вже не повертався. Та з голови не йшло: Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так.

2

Тому я пішов на іспит, склав його, сходив на медкомісію, пройшов її, ну й став поштарем-тимчасовцем. Починалося легко. Відіслали мене на дільницю в Західному Ейвоні, там було все, як і на Різдво, тільки що не злигався. Щодня сподівався шпокнутися, але ні. Навантаження було незначним: там кварталом прогулявся, там пройшовся… Навіть форми не мав, тільки кептар. Носив свій звичний одяг. З огляду на те, як ми з моєю Бетті пиячили, грошей на новий не лишалося.

Тоді мене перевели на Окфордську дільницю.

Сортуванням керував бугай на ім’я Джонстон. Допомога там була потрібна, і я хутко втямив, чому. Джонстон надавав перевагу темно-червоним сорочкам, що символізували небезпеку й кров. Підміняйл було семеро — Том Мото, Нік Пелеґріні, Герман Стретфорд, Розі Андерсон, Боббі Гансен, Гарольд Вайлі та я, Генрі Чінаскі. Робота розпочиналася о п’ятій ранку, і я був там єдиним пияком. Жлуктив я ще й по опівночі, а о п’ятій ранку ми вже сиділи, чекаючи, що нам зарахують час чи хтось зі штатних зателефонує й скаже, що захворів. Дзвонили вони зазвичай, коли падав дощ, чи під час пекла, а ще наступного дня після свят — коли кількість пошти подвоювалася.

Існувало 40 чи 50 маршрутів, може, більше, кожен різнився, вивчити їх не вдавалося, треба було забирати пошту й на восьму ранку бути готовим до вантажних відправлень, а Джонстон жодних вибачень не приймав. Тимчасовці розвозили журнали по перехрестях, лишалися без обіду й умирали на вулицях. Маршрути на вивчення Джонстон роздавав нам на півгодини пізніше — крутився в червоній сорочці на своєму стільці:

— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!

Часу в нас було на півгодини менше, однак ми все одно мали завантажитись поштою, розвезти її та ще й вчасно повернутися. Крім того, раз чи два на тиждень, уже побиті, виснажені й відтрахані, ми мали розвантажувати привезену вночі пошту, а розклад на дошці був — сам чорт зашиється, вантажівка так швидко не встигала. З першого завозу доводилося пропускати чотири-п’ять ящиків, а наступного вони вже були обкладені стосами пошти, і ти смердів, сходячи потом, бігаючи й розпихаючи її по лантухах. Мене віддрюкали. Джонстон за цим простежив.

3

Тимчасовці самі вможливили існування Джонстона, оскільки підкорялися його неможливим наказам. Я не міг утямити, як настільки виразно жорстоку людину взагалі допустили до цієї посади. Штатні цим не переймалися, профспілковий діяч був лайна вартий, тож в один із вихідних я накатав тридцятисторінковий рапорт, надіслав копію Джонстону, а іншу взяв із собою до Федеральної будівлі. Клерк сказав мені зачекати. Я чекав, чекав і чекав. Чекав півтори години, тоді мене провели, і я побачив маленького сивочолого чоловіка з очима, наче цигарковий попіл. Він навіть не запросив мене присісти. Щойно я зайшов, він узявся на мене кричати.

— Що, скурвий сину, розумний дуже?

— Я попросив би Вас не лаятися,