Читати книгу - "Поштамт"

— Курва, розумний вишукався! Ти один із цих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна!

Він жбурнув у мене паперами. І завищав:

— МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!

— Глупство. Він очевидний садист, — кажу.

— Ти скільки працюєш на Поштамті?

— Три тижні.

— МІСТЕР ДЖОНСТОН ПРАЦЮЄ НА ПОШТІ ВЖЕ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!

— І яке це має значення?

— Я сказав, МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!

Здавалося, що бідося хоче мене прибити. Мабуть, вони з Джонстоном спали разом.

— Гаразд, — кажу. — Містер Джонстон — чудова людина. Забудьте про цю сракабаньку.

Я вийшов і взяв собі ще вихідний. Звісно, своїм коштом.

4

Коли наступного ранку о п’ятій Джонстон мене побачив, то смикнувся на кріслі. Обличчя в нього було одного з сорочкою кольору. Проте не сказав нічого. Я й не переймався, до другої ночі я клюкав і злигався з Бетті. Я сперся на стіну й заплющив очі.

О сьомій Джонстон знову повезяв дупою по стільці. Усі, хто був на зміні, крім мене, хто був на зміні, уже отримали роботу чи були відправлені на інші дільниці, де була потрібна допомога.

— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.

Він спостерігав за моїм обличчям. Дідька лисого я перейматимусь. Усе, чого мені баглося. — дістатися ліжка і трохи поспати.

— Гаразд, Каменю[1], — сказав я. Листоноші позаочі звали його Каменем, а звертатись до нього так наважувався тільки я. Я вийшов, завіз свою чортопхайку і невдовзі вже повернувся в ліжко до Бетті.

— О, Генку, як добре!

— Ти достобіса права, крихітко!

Я підтягнувся до її теплої дупи і заснув за сорок п’ять секунд.

5

А наступного ранку було те саме:

— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.

Тривало це тиждень. Я сидів там щоранку з п’ятої до сьомої і не отримував платні. Мене навіть прибрали зі списку нічного розвантажування. Тоді Боббі Гансен, один зі старших підміняйл — у сенсі тривалості стажу, — сказав мені:

— Якось він і зі мною таке зробив. Хотів, щоб я помер із голоду.

— Чхати. Я йому дупи не цілуватиму. Чи звільнюся, чи ґиґну з голоду.

— І не мусиш. Щоночі звітуйся дільниці Прелл. Скажи в сортувальні, що сидиш тут без роботи і можеш сидіти підміняйлом додаткової доставки.

— Що, справді можна? І правила цього не забороняють?

— Я щодватижні зарплатню отримував.

— Дякую, Боббі.

6

Щось забувся, о котрій приходив на роботу. О шостій чи сьомій вечора. Десь так.

Усіх проблем було — сісти зі стосом листів, взяти мапу району і спланувати маршрут. Ніц складного. Усі водії витрачали значно більше часу, ніж необхідно для продумування маршрутів, то й я не сіпався. Ішов тоді, коли йшли всі, повертався разом з усіма.

Потому робив ще один маршрут. Лишався ще час посидіти десь у кав’ярнях, газети почитати, відчути себе людиною. Навіть пообідати встигав. Коли б не схотів взяти вихідний, я міг це зробити. На одному з маршрутів здибав дебелу молодицю, котра щовечора отримувала рекомендованого листа. Вона шила класні сукні й нічні сорочки і носила їх. Ти злітав її стрімкими східцями об одинадцятій вечора, тиснув дзвінок і віддавав рекомендованого листа.

Їй наче трохи перехоплювало подих, щось штибу «ОООООООООООООООхххххххххХХХХ!», а сама стояла поруч, геть поруч, і не відпускала, доки його не прочитувала, а тоді казала:

— ОООООооххх, добраніч, дякую ВАМ!

— Так, мем, — казав ти, чимчикуючи геть із настовбурченим прутнем.

Проте вічно це тривати не могло. Десь за півтора тижні свободи поштою надійшло це:

«Шановний містере Чінаскі.

Ви маєте негайно з’явитися на Окфордську дільницю.

Відмова спричинить можливе дисциплінарне попередження чи звільнення.

А. Е. Джонстон, завідувач, Окфордська дільниця».

Мене повернули на хрест.

7

— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!

Найскладніший на дільниці. Багатоквартирні будинки з поштовими скриньками, на яких імена затерли чи взагалі не писали, під крихітними лампочками у темних вестибюлях. Старі леді, які стоять у цих вестибюлях уздовж вулиць, ставлять одне й те ж саме питання так, ніби вони — одна особа з одним голосом:

— Листоноше, маєте для мене пошту?

У відповідь на таке хочеться крикнути щось штибу:

— Леді, біса вам у ребро, чортяку в печінку, звідки я знаю, хто ви така, хто такий я і хто тут взагалі є?

Піт скрапує, у голові вулик, розклад геть нестерпний, а ще Джонстон у своїй червоній сорочці знає про це все, насолоджується й удає, що пішов на це для зниження собівартості. Але всі знали, нащо він так чинить. О, якою він був чудовою людиною!

Люди. Люди. І пси. Дайте-но я вам про псів розповім. То був один із тих пекельних днів, я біг, спітнілий, хворий, ледь не марю, ще й з бодуна. Зупинився біля маленького будинку на кілька квартир, де поштова скринька на тротуарі біля дороги стоїть. Відкрив її своїм ключем. Анітелень. І відчуваю раптом, як щось мені в промежину впирається. Ще й рухається кудись угору. Обертаюся — а там доросла німецька вівчарка, і носа ледь не наполовину застромила мені в гепу. Одним порухом щелепи вона могла мені яйця відірвати. Я вирішив, що сьогодні ці люди своєї пошти не отримають, і невідомо ще, чи отримуватимуть її в майбутньому. Старий, вона справді працювала там носом. НЮХ! НЮХ! НЮХ!

Я повернув пошту до шкіряної торби і дуже, дуже повільно посунувся на півкроку вперед. Ніс рушив за мною. Ще півкроку другою ногою. Ніс за мною. Тоді я зробив дуже, дуже повільний повний крок. За ним ще один. Тоді зупинився. Носа не було. Пес стояв і дивився на мене. Може, він ніколи не нюхав чогось такого й не знав напевне, що робити.

Поволі я рушив геть.

8

Була ще одна німецька вівчарка. Спекотне літо, а вона ВШКВАРИЛА зі двору і СТРИБНУЛА в повітря. Зуби клацнули, дивом не зачепивши моєї яремної вени.

— ГОСПОДИ ЙСУСЕ! — заволав я. — ІСУСЕ ХРИСТЕ! УБИВАЮТЬ! УБИВАЮТЬ, ДОПОМОЖІТЬ! УБИВАЮТЬ!

Тварюка розвернулася й стрибнула знову. Я добре вперіщив їй торбою з поштою прямо в повітрі, полетіли листи й журнали. Псина була готова стрибнути знову, коли вийшли два хлопа, власники, і відтягли її. Тоді під її поглядом і гарчанням я нахилився та позбирав листи й журнали, які мав закинути на ганок наступного будинку.

— Ви, курвині діти, геть навіжені, — сказав я хлопам. — Цей пес — убивця. Спекайтеся його чи приберіть із вулиці!

Я їм обом вшкварив би, проте між ними гарчала й кидалася на мене ця псина.

Я пішов до наступного ґанку і, повзаючи навкарачки, переклав пошту.