Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Таким чином, гарпунна линва обсновує весь вельбот хитромудрими звоями, петляючи по ньому сюди й туди. Усі веслярі обплетені цими небезпечними звоями, так що, як на боязке око жителя суходолу, вони здаються якимись індійськими штукарями, чиї руки й ноги обвивають смертоносні змії. Та й жоден син смертної жінки, вперше сівши в той мотузяний лабіринт і налягаючи скільки сили на весла, нездатен забути про те, що в першу-ліпшу мить може несподівано просвистіти гарпун, і тоді всі оті страхітні звивини полетять повз нього, наче кільчасті блискавки, — а коли він про це думає, то його проймає такий дрож, наче й кістки в ньому обернулись на драглі. Але звичка… Яка дивна річ звичка! Чого лишень не спроможна вона досягти! Сидячи у своїх кріслах червоного дерева, ви ніколи не чули таких веселих жартів, таких влучних дотепів, таких кусливих кпин та блискучих відповідей на них, які можна почути у вельботі від людей, що сидять на півдюймових дошках з білого кедра трохи не в катівських зашморгах. Шість душ вельботної команди прямують просто в пащу смерті, достоту як оті шестеро громадян Кале, що йшли перед грізні очі короля Едуарда з мотузками на шиї.[98]

Можливо, вам тепер досить буде зовсім небагато домалювати в уяві, і ви збагнете, чому в китобійному промислі так часто трапляються нещасливі випадки, — тільки невелика частина їх інколи згадується в газетах, — коли того чи того китобоя линва вириває з вельбота на погибель. Бо сидіти у вельботі, коли линва блискавкою шугає з кадоба, — це однаково, що сидіти всередині механізму парової машини, де тебе черкає кожен шток, кожен кривошип, кожен маховик. І навіть гірше: в оточенні цих небезпек ви не можете сидіти нерухомо, бо човен гойдається, немов колиска, а вас теліпає то туди, то сюди без ніякого попередження, і тільки завдяки якійсь самочинній миттєвій реакції тіла, якійсь одночасності воління й руху вам щастить уникнути долі Мазепи [99] й не забігти туди, де вас уже ніколи не добачить навіть всевидюще сонце.

І ще одне: подібно до того, як глибокий штиль, що очевидно передує штормові й провіщає його, буває, може, ще жахливіший, ніж самий шторм, бо ж і справді штиль — це тільки обгортка, конверт для шторму, він містить його в собі так само, як невинна на вигляд рушниця містить у собі убивчий порох, і кулю, і постріл, — так і граційний спокій линви, яка безмовно зміїться між веслярами, поки не шугоне блискавкою вслід за гарпуном, таїть у собі більше справжнього жаху, ніж будь-що в цьому небезпечному ділі. Та що тут можна ще сказати? Всі люди живуть, обвиті гарпунними линвами. Всі ми народилися з зашморгом на шиї, та лиш коли людину зашморгує різкий, несподіваний ривок смерті,— лиш тоді вона усвідомлює безмовні, таємничі, невідступні небезпеки життя. І коли ви філософ, то, хоч би ви сиділи на банці вельбота, страх у вашому серці буде не сильніший, ніж тоді, коли ви сидите ввечері перед каміном і біля вас лежить не гарпун, а кочерга.

61

СТАБ УБИВАЄ КИТА

Коли для Старбака поява кальмара була лиховісна, то для Квіквега вона мала зовсім інше значення.

— Коли ви бачиш той «альмар», — сказав дикун, сидячи на носі свого вельбота, підвішеного над бортом корабля, і гострячи гарпун, — то скоро побачиш і «пармацетника».

Наступний день був незвичайно тихий і паркий, і команда «Пеквода» насилу могла опиратися сонним чарам, що їх навівало пустельне море. Бо та частина Індійського океану, де ми саме пливли, зовсім не належала до тих вод, котрі у китобоїв називаються «живими місцями»: там куди рідше можна побачити дельфінів, летючих риб та інших рухливих жителів густіше населених вод, ніж, скажімо, біля гирла Ла-Плати чи понад перуанським узбережжям.

Була якраз моя черга чатувати на марсі фок-щогли, і, зіпершися плечима на попущені ванти, я ліниво гойдався туди й сюди в завороженому повітрі. Ніякими зусиллями волі я не міг опиратися тим чарам; у такому дрімливому настрої, що присипляв будь-яку свідомість, урешті й сама душа моя покинула тіло. Та воно й далі гойдалось, як ото маятник гойдається ще довго, коли силу, що надала йому руху спочатку, вже усунуто.

Перше ніж остаточно поринути в те забуття, я помітив, що й на грот- та бізань-щоглах марсові вже куняють. І врешті ми всі троє безживно зависли на салінгах, а на кожне наше гойдання відповідав знизу сонний кивок стерничого. Хвилі теж кивали своїми лінивими гребенями, і через увесь обшир сонного моря схід кивав заходові, а згори кивало всьому сонце.

І раптом наче бульбашки залускотіли під моїми сплющеними повіками; руки мої стиснули ванти, ніби лещатами: якась добродійна невидима сила порятувала мене, і я, стрепенувшись, вернувся до тями. Аж ба! Зовсім близько від завітряного борту, навряд чи й за сорок сажнів, колихався на воді величезний кашалот, наче корпус переверненого корабля, і його широка лиснюча спина ефіопського кольору блищала в сонячному промінні, наче дзеркало. Ліниво погойдуючись у кориті моря, він час від часу пускав із дихала свій фонтан пари та води й скидався на огрядного бюргера, що курить люльку під теплим післяполудневим сонцем. Але та люлечка, бідолашний ките, була для тебе останньою. Немовби торкнутий рукою якогось чарівника, сонний «Пеквод» умить пробудився, і вся його команда прокинулась, і добрих два десятки голосів з усіх кінців палуби одночасно з тими трьома, що пролунали згори, викрикнули звичайний у таку мить поклик. А велетенська риба неквапно, розмірено посилала вгору іскристий, пінявий струмінь.

— Круто під вітер! Спускай човни! — гукнув Ахав. І, виконуючи свій власний наказ, уже крутнув стерно, перше ніж стерничий устиг схопитися за шпиці.

Раптовий скрик багатьох горлянок, очевидно, сполохав кита, і, перше ніж ми спустили човни, він велично повернувся й поплив у завітряний бік, але поплив незворушно-неквапно, майже не збиваючи хвиль; отож Ахав, сподіваючись, що він, може, й не сполохався, наказав не опускати в воду весел і говорити пошепки. І ми, сидячи на планширах вельботів, наче індіанці з озера Онтаріо,