Читати книгу - "Завоювання Плассана"

Пані Ругон усе плакала; він почав ласкаво її втішати, наполягав, щоб вона випила чашку липового чаю, який добре заспокоює нерви.

— Не мучте себе, благаю вас, — повторював він. — Я запевняю вас, що вона вже тепер не почуває болю; вона спокійно засне зараз і прийде до пам’яті тільки в момент агонії. Я не покину вас; я залишаюсь тут, хоч тепер усі мої зусилля були б марні. Я лишаюсь як друг, люба пані, як друг.

І, готуючись просидіти всю ніч, він зручно вмостився у кріслі. Фелісіте потроху заспокоювалась. Коли лікар Порк’є дав їй зрозуміти, що Марті лишилося жити якихось кілька годин, їй спало на думку послати за Сержем у семінарію, яка містилася недалеко. Вона попросила Розу піти туди, але та спочатку відмовилась.

— Ви і його хочете вбити, нашого бідного хлопчика? — сказала вона. — Це буде для нього тяжким ударом, коли його збудять вночі і поведуть до покійниці… Я не хочу бути його катом.

Роза ще сердилася на хазяйку; відколи вона довідалась, що Марта вмирає, вона все крутилася навколо ліжка, вкрай розлючена, шпурляючи чашки і пляшки з гарячою водою.

— Ну, що ж доброго в тому, що зробила пані? — казала вона. — Ніхто не винен у тому, що вона, з’їздивши до пана, умирає. А тепер усе піде шкереберть, і ми повинні всі плакати за нею… Ні, я нізащо не хочу, щоб хлопчика змушували схоплюватись серед ночі.

Проте вона таки пішла в семінарію. Лікар Порк’є вмостився біля каміна; приплющивши очі, він і далі лагідно заспокоював пані Ругон. Легке хрипіння здіймало Мартині груди. Дядько Маккар, що зник перед тим на цілих дві години, тихо прочинив двері.

— Звідки ви? — спитала Фелісіте, одвівши його в куток.

Він відповів, що одводив коня й двоколку у заїзд «Трьох голубів». Але в нього були такі очі і такий диявольськи хитрий вигляд, що в неї прокинулась підозра. Вона забула, що вмирає її дочка, відчувши якесь шахрайство, що його повинна була розкрити.

— Можна подумати, що ви десь когось підстерігали й висліджували, — сказала вона йому, помітивши, що в нього замащені болотом штани. — Ви щось від мене приховуєте, Маккаре. Це недобре. Ми завжди були до вас прихильні.

— Еге ж, прихильні! — пробурчав, усміхнувшись, дядько. — Таке скажете! Ругон — скнара; в справі з житнім полем він не довірився мені, повівся зі мною, як з останнім шахраєм… А де ж він, Ругон? Він собі спить, йому й байдуже, що інші клопочуться про його родину.

Усмішка, якою супроводились останні слова, дуже стривожила Фелісіте. Вона пильно подивилась на нього.

— Який же це клопіт був у вас через його родину? — сказала вона. — Може, ви докорятимете мені, що привезли бідолашну Марту з Тюлета?.. Повторюю вам, все це дуже підозріло. Я питала Розу: виявляється, що ви одразу хотіли їхати прямо сюди… Я дивуюся також, чому ви не постукали дужче на вулиці Баланд; вам би, напевно, відчинили… Хоч, звичайно, я рада, що моя люба дочка у мене; принаймні вона помре серед своїх, навколо неї будуть друзі…

Дядько дуже здивувався і з неспокійним виглядом перебив її:

— Я гадав, що ви в найкращих стосунках з абатом Фожа.

Вона не відповіла, підійшла до Марти, яка дихала дедалі важче. Повернувшись назад, вона побачила, що Маккар трохи підняв завіску і протирає рукою шибку, вдивляючись у нічну темряву.

— Не від’їздіть завтра, не поговоривши зі мною, — сказала вона йому, — я хочу з’ясувати все це.

— Гаразд, — відповів він. — Дуже важко вам догодити. То ви любите людину, то ви більше її не любите… Та мені однаковісінько. Я йду собі своєю дорогою, помаленьку.

Видно, Маккар був прикро вражений тим, що Ругони не дуже приятелюють з абатом Фожа. Він тарабанив пальцями по шибці, все вдивляючись у чорну ніч. Раптом на небі спалахнула червона заграва.

— Що це? — спитала Фелісіте.

Маккар відчинив вікно і подивився.

— Здається, пожежа, — промовив він спокійно. — Горить за супрефектурою.

На площі почувся шум. Вбіг розгублений слуга і сказав, що горить будинок паниної дочки. Кажуть, що бачили зятя пані Ругон, того самого, що посадили в будинок для божевільних. Він ходив по садку з запаленою виноградною лозою. Найгірше ге, що немає надії врятувати пожильців. Фелісіте швидко обернулась і на хвилинку замислилася, втупивши очі в Маккара. Нарешті вона все зрозуміла.

— Ви обіцяли нам, що сидітимете спокійно, — пошепки сказала вона йому, — коли ми оселим вас у вашому маленькому будиночку в Тюлеті. Вам нічого не бракує, ви живете там, наче справжній рантьє… Як вам не соромно!..

Скільки вам заплатив абат Феніль за те, щоб ви випустили Франсуа?

Він розсердився, але Фелісіте змусила його замовкнути. Здавалось, вона більше була занепокоєна наслідками цієї справи, ніж обурена самим злочином.

— А який буде жахливий скандал, якщо про це дізнаються, — говорила вона далі. — Чи ми вам у чому-небудь колись відмовляли? Ми ще побалакаємо завтра, поміркуємо про житнє поле, яким ви нам протуркали вуха… Якщо Ругон довідається про це, він помре з горя.

Дядько не міг стримати усмішку. Він виправдувався, присягався, що нічого не знає, ні до чого не причетний. А тим часом заграва все яскравіше освітлювала небо. Коли лікар Порк’є зійшов униз, Маккар пішов і собі, вдаючи щире зацікавлення.

— Піду подивлюсь, — кинув він, виходячи.

Перший підняв тривогу Пекер де Соле. У супрефектурі ввечері були гості. Він лягав спати десь коло першої години ночі, коли помітив якийсь дивний червоний відблиск на стелі своєї кімнати. Підійшовши до вікна, він страшенно здивувався, побачивши, що в саду Муре горить великий вогонь і якась постать, що її він спочатку не впізнав, танцює серед диму, вимахуючи запаленою виноградною лозою. Майже в ту ж саму хвилину полум’я вихопилося з усіх вікон першого поверху. Супрефект похапцем надів штани, покликав слугу і послав воротаря викликати пожежників і поліцію. Але перш ніж піти на місце нещастя, він закінчив свій туалет і пригладив перед дзеркалом вуса. Він перший прийшов на вулицю Баланд. Вона була зовсім безлюдна, двоє котів перебігли йому дорогу. «Вони засмажаться там,