Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Й вина, що розлили…

Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ — і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся — щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!

— Справді? — запитав містер Крокет.

— А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!

— А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?

Дивовижний юнак похитав головою.

— Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати, не творив нічого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зі Сходу, захопили новий край і почали збирати гроші, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.

— Голубе мій, я, здається, маю трохи досвіду в каліфорнійському сільському господарстві,— ображено перебив містер Крокет.

— Певне, що маєте, але ви нічого не створили. Ви… від правди не втечеш: ви тільки нищили. У сільському господарстві ви були ловцем фортуни, як золотошукачі. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрів найкращої землі в долині Сакраменто і рік у рік сіяли на ній пшеницю. Сівозміни були вам і не в голові. Солому ви палили. Перегній виснажували. Орали міленько, на чотири дюйми, а підгрунтя тільки втрамбували плугами, наче цементовий хідник. І так виснажили ту чотиридюймову плівку, що вона вже й насіння не вертає. Кажу вам, ви нищили. І мій батько так само. І всі. А я ось візьму батькові гроші й почну творити. Скуплю за безцінь оту покинуту землю після пшениці й заходжуся коло неї — переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, ніж родила у вас із самого початку.

Під кінець передостаннього курсу містер Крокет знову спитав Діка, коли ж той почне «дуріти», як нахвалявся.

— Я ж казав — як відбуду ще рік у сільськогосподарському, — відповів юнак. — Тоді накуплю землі й заведу господарство — справжнє, таке, як слід. І аж тоді подамся шукати свою «ватагу біля вогнищ».

— І велике господарство хочеш ти завести на почин? — занитав містер Девідсон.

— Може, на п’ятдесят тисяч акрів, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то чим-більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За п’ятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нині коштує п’ятдесят, підскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.

— Півмільйона акрів по десять доларів — це п’ять мільйонів доларів, — поважно нагадав містер Крокет.

— А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мільйонів, — засміявся Дік.

А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне «дуріти», як нахвалявся. Звісно, він може прогайнувати скількись грошей на свої сільськогосподарські химери, але щоб він по-справжньому вдарився в якісь дурощі після стількох років такої здержливої поведінки, здавалося неймовірним.

Університет Дік закінчив, не справивши ніякого фурору своїми успіхами. На курсі він був тільки двадцять восьмий. Найвизначніше його досягнення було те, що він зумів опертися принадам багатьох вродливих дівчат і натискові їхніх матусь. Крім того, на останньому курсі він відзначився тим, що довів збірну університету, капітаном якої став, до перемоги над стенфордцями — першої за п’ять років. Тоді ще не було високоплатних футбольних тренерів, і найбільше важили якості окремих гравців; але він зумів утовкти в свою команду принципи колективної гри та самопожертви, і в День подяки[95] «голубі з золотом» тріумфально пройшли по Маркіт-стріті через Сан-Франціско, святкуючи перемогу над незмірно дужчою командою.

На додатковому курсі в сільськогосподарському коледжі Дік зовсім не ходив на лекції, а тільки працював у лабораторіях. Фактично він наймав собі власних лекторів і витратив чималенький капітал на самі подорожі з ними по цілій Каліфорнії. Жака Рібо, що вважався одним з найбільших у світі авторитетів у царині агрохімії,— Каліфорнійський університет за шість тисяч доларів на рік перенадив його з Франції, де він одержував дві тисячі, а потім гавайські цукрові плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, — Дік спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приємнішим, помірнішим каліфорнійським кліматом, і Рібо підписав контракт па п’ять років.

Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.

А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашінгтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницькнм способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського упіверситету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.

— Це ще дешево, далебі, дешево, — заспокоював Дік опікунів. — Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції — купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше — я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.

Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.

— Ще рік, — попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи грунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, норине з головою в свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.

Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.

— Неймовірно дорого, — сказав містер Крокет.

— Неймовірно дешево, — сказав Дік. — Побачили б ви мої дані про грунт! І про воду! І почули б