Читати книгу - "Заручені"

Засвідчивши дядечкові-графу свою повагу й повітавши його від імені кузена, Аттіліо промовив із тим поважним виглядом, якого він міг прибирати при нагоді:

— Я вважаю своїм обов'язком, анітрохи не принижуючи дона Родріго, попередити вас, синьйоре дядечку, про одну справу, яка без вашого втручання може набути серйозного характеру й призвести до поганих наслідків.

— Можу собі уявити: знов щось устругнув.

— Щиро кажучи, цього разу винуватий не мій кузен. Але він дуже схвильований, і, повторюю, тільки ви особисто, синьйоре дядечку, можете...

— Побачимо, побачимо...

— Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...

— Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...— Тут він засопів.— А ви, здається, могли б уникнути...

— Синьйоре дядечку, в даному разі — і мій обов'язок сказати це — Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.

— Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?

— Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома. Сваритися з кавалерами — це в нього ніби професія. Він, бачте, чи то опікає, чи то наставляє — звідки мені знати — якусь тамтешню сільську дівчину й відчуває до неї прихильність... Таку прихильність... не скажу — корисливу, але надзвичайно ревниву, помисливу, образливу.

— Розумію,— мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.

— З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...

— Втовк собі в голову... втовк собі в голову... але я також знаю синьйора Родріго. Щоб виправити його, потрібен, мабуть, адвокат куди досвідченіший за вашу милість.

— Шановний синьйоре дядечку! Я, звичайно, готовий повірити, що Родріго, можливо, дозволив собі якийсь жарт стосовно цієї дівчини, зустрівши її на вулиці, — адже ж він молодий і, врешті, не капуцин. Але ж це дрібниці, на яких, синьйоре дядечку, не варто й зупинятися. Важливо те, що цей чернець почав говорити про Родріго, ніби про якогось пройдисвіта, й намагається нацькувати на нього весь окіл.

— А що інші ченці?

— Та вони в ці справи не втручаються, бо знають його як дуже гарячу голову й до того ж ставляться з великою повагою до Родріго. Проте, з другого боку, цей чернець має великий вплив на селюків, бо він, до речі, розігрує з себе святого і...

— Гадаю, він не знає, що Родріго мій небіж?

— Знає! Саме це його найбільше й розпалює.

— Як? Чому?

— Та він, бачте, дістає особливу втіху в тому, щоб накапостити саме Родріго, який має надійного заступника, та ще й з таким величезним впливом, як ваша милість. Він каже, що йому наплювати на всяких вельмож і політиків, і що вірьовка Сан-Франческо спиняє навіть мечі, і що...

— Зухвалий чернець! Як його ім'я?

— Фра Крістофоро з ***,— відповів Аттіліо. Дядечко-граф, узявши з коробочки на столі пам'ятну книжечку, сопів, сопів та й записав-таки в неї це безталанне ім'я. Тим часом Аттіліо вів далі: — Цей чернець завжди був такої вдачі, адже його життя добре відоме. Він простого звання, але, маючи деякі грошенята, захотів у себе на батьківщині змагатися з кавалерами; розлютований тим, що це виявилось йому не під силу, він убив одного з них, а потім, щоб уникнути шибениці, постригся в ченці...

— Ач, який молодець! Чудово! Побачимо, побачимо,— казав дядечко-граф, знай сопучи далі.

— А тепер,— підхопив Аттіліо,— він розлютований більше ніж будь-коли, бо один задум, який він так плекав, не вдався. Уже тільки з цього, синьйоре дядечку, ви можете судити, що це за чоловік. Він, бачте, хотів віддати ту дівку заміж; чи то щоб урятувати її від світових спокус,— ви мене розумієте,— чи то з якоїсь іншої причини, але будь-що хотів віддати її заміж; і знайшов... підхожого чоловіка — також свого улюбленця, особу, яку, можливо, і навіть напевно, ви, синьйоре дядечку, знаєте на ймення, бо ж Таємна рада, я переконаний, мала займатися цією достойною особою.

— Хто ж це такий?

— Та один прядильник шовку, Лоренцо Трамальїно, той самий, що...

— Лоренцо Трамальїно! — вигукнув дядечко-граф,— Чудово! Та й молодець падре! Зрозуміло... справді... у того там був лист до одного... Шкода, однак, що... А втім, дарма. Прекрасно! А чому дон Родріго нічого не сказав мені про все це? Чому ж він дає справі зайти так далеко і не звертається до того, хто може й хоче наставити його й допомогти йому?

— Скажу вам щиру правду й цього разу,— провадив Аттіліо.— З одного боку, знаючи, скільки клопотів, скільки важливих справ у голові в синьйора дядечка (тут дядечко, засопівши, поклав руку на голову, ніби бажаючи показати, як важко вмістити там усі оті справи), він не зосмілився завдати вам іще одного зайвого клопоту. А потім, скажу відверто, Родріго такий сердитий, так усі ці підлості з боку ченця йому наостогидли, що він готовий розправитися з ним сам і не домагатися законного правосуддя, спираючись на підтримку синьйора дядечка. Я намагався заспокоїти його, але, бачачи, що справа обертається погано, я вважав своїм обов'язком попередити про все вас, синьйоре дядечку,— адже, зрештою, ви голова й стовп усієї нашої родини.

— Ти вчинив би краще, поговоривши зі мною раніше.

— Ваша правда! Але я весь час думав, що справа залагодиться сама собою,— чернець або набереться розуму, або залишить цей монастир; як це в них завжди буває — сьогодні тут, а завтра там; усе на цьому й скінчилося б. Однак...

— Тепер я сам візьмуся залагоджувати цю справу.

— Я так і думав, що дядечко-граф з його розважливістю, з його авторитетом зуміє відвернути скандал і водночас врятувати честь Родріго, бо ж це і його власна честь. Цей чернець, казав я собі, вічно носиться з вірьовкою Сан-Франческо, та якщо вже користуватися нею доречно, оцією вірьовкою Сан-Франческо, то немає потреби неодмінно носити її круг черева. У синьйора дядечка, певно, знайдеться сотня засобів, яких я не знаю (знаю тільки, що падре провінціал — як і