Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

— Ей, говори своє, — подає голос стара Крученючка, не з тих бідаків, що живуть за селом, а з тих багатіїв, що то напроти кооперативу хату мурують. Стара, чорна та засушена, ніби опеньок. — Говори своє, Анно, я така, що не люблю плітками займатись. Того, що-м на власні очі не бачила, а на власні вуха не чула, повторяти не стану. Але що приснився мені сон, то приснився. Це я кажу ріхтіг[118] як воно було. Сниться мені, гадайте собі, десь наша долішня толока. Я дивлюсь, а на толоці людей, як трави та листу. Падоньку ти мій, думаю собі, що тут сталося? Війна знову чи який хмарник? Йой, думаю, то як то війна, то й мій онук піде на неї. І така мене, гадайте собі, туга взяла за моїм Васильком, що аус[119], амінь мені… сперло дух, бігти не можу і вже фертіг. А тут людей, як сарани. Ніби я знаю, що отутечки десь і моя хата, а пропхатись не можу, бо люди геть-чисто дорогу загатили. Вже, гадайте собі, не видно ні хат, ні лісу, а тільки люди, люди і люди… І стільки вже їх, падоньку ти мій, що один одному по плечах лізе. Аж нараз, самі знаєте, як то у сні буває, взялась звідкись бричка, на бричці якісь пани. Чисто, гадайте собі, подібні до тих, що то, як пам'ятаєте, приїздили до нас закладати кооперативу. Вже десь і пани щезли в народі, а я далі ніяк не можу продертись до своєї хати. І все мені, гадайте, здається, що мого Василька мають на війну брати. Аж тут, не знати де й звідки, взялась Марічка Петра Мартинчука. йой, я дивлюсь, а вона розперезана, коса розпатлана, а руки, гадайте собі, по лікті у крові. А мене імив такий страх, що вже й забула, що Василько мій має на війну йти. А вона, гадайте собі, не йде, а пливе понад землею. А люди, котре лише гляне на неї, то чисто, гадайте собі, припадає до землі з страху, така вона, чуйте, лячна. Я теж з того переляку бебехнула й собі у якусь траву. Вже нікого не бачу, лише чую, як мені з страху серце мало не вирветься з грудей. Лежу, а тут чийсь голос шепче мені: «Марічка, — каже, — задушила свою нешлюбну дитину й закопала у гноївку, а тепер має над нею бути страшний суд». Йой, як не скричу не своїм голосом, як не кинусь я, дивлюсь, а я в себе на постелі, вся у зимному поті… Отакий мені сон приснився, чуйте. Я все буду своє дурне говорити: що там люди язиками мелять, то мені ніц-а-ніц не обходить. Я спліток не люблю, відколи я, але що-м отакий сон бачила, то на сумління кажу, що-м бачила. — Вона скінчила, обтерла сухими корявими пальцями кутики рота й глибоко зітхнула. — Страшний сон. Не приснився б такий нікому хрещеному!

Жінки переглянулись поміж собою: а що, як то не сон? А що, як стара відьма видумала сторію про сон, аби опаплюжити дівчину?

І нагло цю спантеличену тишу прорізає дзвінкий голос Маріолиної невістки:

— Пхе, що то за сон! Ви послухайте, що мені якось приснилося. Сниться мені, я вам кажу, ніби я десь королева. Аби я така здорова була, що не брешу. Десь лежу я, сестрички, у такому високому ліжку, на такому, як, може, виділи-сьте, у нашого органістого, тільки ще вищім і чисто позолоченім. А коло мене ніби має спати мій чоловік, рахувати, король…

Голодній кумі просо на умі, — відзивається дрібненька, чорна молодичка із зрослими в один шнур бровами, невістка Антонюків, тих, що під лісом побудувались.

— Та добре, що ти сита, бо в тебе чоловік! — відтинає її Анна. — А я свого короля не бачу. Стирчить лиш з-під шовкової перини волохата, гей в коня, нога. Ох, подумала я собі, а то я з ким спала? Як не скрикну, сестрички, з переляку й збудилась, ніби ви, вуйночко. Ох, і дурна була, дурна! Треба було мені напудитись тієї ноги? Була б бодай у сні понавилігувалась по панських перинах та понаїдалась королівських присмаків. А так, дурна, схопилася з постелі, і все пропало, сестрички! А що сон? Небилиця, і все. Дурний мій сон, але ваш, вуйночко, ще дурніший. Я на вашому місці соромилася б такий сон людям розповідати. Бігме — ну. Та Марічка, коли хочете знати то, гейби наша вишнянська свята. З нею чудо сталося, а ви, вуйночко, такий сон розповідаєте…

— Бийся по губі, Анно, ти ж перша не віриш у жодні чуда!..

— А звідки ви знаєте, що я не вірю? А може, я лише у попів не вірю, а в бога та чудо вірю? Звідки ви можете таке про мене знати, вуйно, я вас питаю?

— Та що то за така віра, гадайте, що в бога вірить, а в його заступників, отців духовних, не вірить? Та то не віра, а чиста соблазнь! Тьху! Відколи живу, ще-м такого не чула-м!

Стара відвертається від води (аби не впав часом плювок у божу воду, бо то гріх і образа бозька) і спльовує на берег позад себе. Так її заїли слова Анни, що не почуває в собі більше сили махати праником. Сходить з каменя (ноги тонкі та порепані, як у старої курки) та сідає собі перепочити трохи на зрубанім дубку під вербами.

— Ви вже не будете прати, вуйночко? То я перейду на ваш камінь, бо з мого сповзають мені ноги. Та що це ви, вуйночко, так дуже унеслись, що я не вірю у попів? Та як мені, сестрички, вірити в нього, коли він тут вимотує мені жили, аби-м точно пригадала собі, скільки разів спала з чужими чоловіками, а тут сам пхає мені руку в пазуху. Ха-ха-ха… А що з Марічкою сталося чудо, то сталося, бо-м на власні очі бачила, хай там старий Мартинчук говорить собі про дохтора, що хоче, а я знаю своє…

— Та я, чуєш, сперечатись з тобою не буду. Може, з дівкою дійсно чудо сталося, лише те чудо не від бога…

— А від кого, вуйночко, як не від бога? Від кого?

— Від сатани, щезника!

— Що ви сказали, вуйно? Ха-ха-ха… Та то відколи нечистий має силу чуда