Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Він устав, похитуючись і бурмочучи щось, немов несповна розуму. Велике ж булр його здивування, коли жінка зрозуміла його: він говорив стигійською, хоча й із незнайомою вимовою.

— Хто ти? Звідки ти взялася? Що ти робиш в Ксухотлі? Та все одно ти друг — дарма, богиня ти чи демон. Від твоєї руки поліг Палаючий Череп! І під ним ховалася людина! А ми гадали, що це демон, якого вони викликали з підземель… Чуєш?

Він перервав свою незв’язну мову і застиг, прислухаючись. Дівчина не чула ні звуку.

— Треба поспішати, — прошепотів він. — Вони перебувають на захід від Великої Зали й можуть нас оточити. Можливо, вони вже підповзають!

Він з силою схопив її за передпліччя.

— Хто ж ці “вони”? — запитала Валерія.

Він подивився на неї, немов дивуючись безодні її неуцтва.

— Вони? — він навіть почав заїкатися. — Ну ясно, народ Ксоталанка! Клан чоловіка, вбитого тобою. Вони мешкають поблизу східної брами.

— Значить, місто заселене?! — вигукнула вона.

— Заселене, заселене, — він крутився на місці від нетерпіння. — Ходімо звідси! Швидше! Нам слід повернутися в Текультлі!

— Це ще куди?

— Це біля західної брами! — він знову схопив її за передпліччя й потягнув до дверей, з яких вийшов. Великі краплі поту виступили в нього на лобі, а в очах знову світився жах.

— Стривай! — гарикнула вона і скинула його руку. — Тримайся від мене далі, а то голову розтрощу! Що тут таке? Хто ти такий? Куди ти мене тягнеш?

Він насилу взяв себе в руки і, неспокійно озираючись, заговорив швидко-швидко — так, що слова його зливалися в незрозумілий потік:

— Звуся я Техотль. Родом із Текультлі. Я і той, хто лежить там з перерізаним горлом, прийшли до Зали Мовчання, сподіваючись підстерегти пару ксоталанкійців. Ми розділилися, а коли я повернувся сюди, то застав його зарізаним. Це зробив Палаючий Череп. Він і зі мною так само розправився б, якби не ти. Але він міг бути не один. Імовірно, сюди пробралися й інші ксоталанкійці! Навіть самі боги здригаються при думці про те, що чекає на людей, котрі живими потрапляють до рук цього народу!

Тут його затіпало, як у лихоманці, а темне обличчя стало попелястим.

Валерія глянула на нього скоса. В цьому базіканні їй причувалося все ж таки якесь приховане значення.

Вона обернулася до черепа, який усе ще світився й миготів на підлозі, і хотіла штовхнути його чоботом, але чоловік, який назвався Техотлем, з виском вискочив уперед.

— Не дотикайся до нього! Навіть не дивися на нього! Це смерть і безумство! Чаклуни з Ксоталанка знають його секрет — вони знайшли його в підземеллях, де покояться останки грізних владик, що правили Ксухотлем у минулі чорні століття. Один погляд на нього може заморозити кров людини й висушити її мозок, а вже від дотику неодмінно збожеволієш і загинеш!

Вона подивилася на нього похмуро й недовірливо. Їй не подобалися ні його кремезна постать, ані змієподібні кучері. А в очах, крім постійного страху, світилося ще щось, не характерне для погляду нормальної людини. Проте застереження звучали цілком розумно.

— Ходімо! — він простягнув до неї руку, але вчасно відсмикнув, пригадавши попередження. — Ти тут чужа. Я не знаю, як ти потрапила сюди, але ні богиня, ні демон, що прийшов на допомогу народу Текультлі, не ставили б стільки запитань. Очевидно, ти з-за великого лісу — звідти прийшли й наші предки. Проте все-таки ти друг, якщо вбила мого ворога. Ходімо швидше, а то ксоталанкійці знайдуть нас і порубають на шматки!

Вона перевела погляд з його спітнілого, схвильованого лиця на огидний череп, що світився на підлозі біля трупа. Череп, поза сумнівом, був людський, але дивно деформований. Істота, якій належав він за життя, мала, очевидно, жахливий, неземний вигляд. За життя? Схоже, що й сам череп є якоюсь формою життя. Він обернувся в бік Валерії і клацнув щелепами. Світність стала яскравішою, жвавішою, і з’явилося якесь відчуття нереальності того, що відбувається, немов усе це уві сні… з якого її вирвав настирний голос Техот ля:

— Не дивися на череп! Не дивися на череп! — і голос цей доносився з якоїсь невимірної пустки.

Валерія струсонула головою. Зір повернувся до неї. Техотль швидко говорив:

— За життя він містив страшенний мозок — мозок короля чорнокнижників! І досі тліє в ньому життя!

З прокльонами Валерія стрибнула, як пантера, і череп розсипався під її мечем на сотні палаючих уламків. Десь у залі — а можливо, і в космічній пустці, чи в туманних далях її підсвідомості — нелюдський голос завив від болю й люті.

Техотль бив її по плечу й кричав:

— Ти розбила його! Ти його знищила! Ніяке чорне мистецтво ксоталанкійців не поверне його до життя! Тікаймо звідси! Тікаймо тепер швидше!

— Я не можу піти, — заперечила вона. — Десь поблизу мій товариш, і я…

Вона замовкла, побачивши, як розширюються його очі й блідне обличчя. Вона обернулася. Четверо чоловіків зайшли з чотирьох різних дверей і оточували її й Техотля.

Вони були схожі на тубільців, яких вона зустрічала раніше, — ті ж вузлуваті м’язи на худих руках і ногах, таке ж гладеньке чорне волосся, таке ж саме шаленство в широко розкритих очах. Одягнені й озброєні вони були так само, як Техотль, але на грудях у кожного висіло зображення білого черепа.

Не було ні зухвалих висловів, ні бойового кличу. Мовчки кинулися воїни Ксоталанка на своїх ворогів. Техотль зустрів їх із мужністю відчаю. Він ухилився від удару шаблі й, обхопивши свого супротивника, кинув його на підлогу, де вони продовжували боротьбу в мертвій тиші.

Троє інших оточили Валерію. Очі в них були червоні, як у скажених собак.

Першого, котрий опинився в межах досяжності, вона вбила так швидко, що він не встиг навіть завдати удару. Довгий прямий меч розрубав йому череп.

Вона зійшла з лінії удару, відбиваючи шаблю, занесену над нею. В її очах танцювали вогні, а губи скривила жорстока посмішка. Це знову була Валерія з Червоного Братства, і дзвін сталі звучав для неї, як весільна пісня.

Її меч розминувся з лезом, виставленим для захисту, і на дві долоні ввійшов у живіт, перетягнутий шкіряним поясом.

Поранений застогнав і опустився на коліна, але його кремезний товариш у грізному мовчанні обрушив на Валерію такий ураган ударів, що вона не встигала контратакувати й холоднокровно відступала, відбиваючи удари й очікуючи зручного моменту. Не міг же її супротивник витримати довго такий темп. Ось ослабне його рука, перехопить