Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сивий Капітан 📚 - Українською

Читати книгу - "Сивий Капітан"

684
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сивий Капітан" автора Володимир Миколайович Владко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 106
Перейти на сторінку:
цьому. Він уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмішки промайнула на його обличчі.

— Гадаю, що тепер ти вже цілком заспокоїлася, дівчино, — сказав він. — Радий за тебе. І за вас також, Педро Дорілья, — повернув він голову до її батька.

— Я глибоко вдячний вам, Капітане, — відповів Педро, — ви врятували мені життя.

Ернан Раміро неуважно махнув рукою:

— Я зробив те, що обіцяв вашій дочці. Тут нема про що говорити…

— Але через це ваш «Люцифер» зазнав пошкоджень, — зауважив Педро Дорілья наполегливо, — потрапив у скрутне становище. Це мені дуже прикро. І коли б у моїх силах, я…

Сивий Капітан спинив його:

— Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися і в іншому місці, незалежно від вас, Дорілья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок і для вас самого, і для Марти. На "Люцифері" ви залишатися далі не можете…

Він перевів погляд на Олеся. І юнакові раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплішав, на одну лише невловиму мить, але потеплішав.

— І з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам’ятаєш, я колись сказав тобі, що ти ще зможеш зробити вибір, лишатися на "Люцифері" чи ні?

— Я тоді ж таки відповів вам, Капітане: лишатися! — твердо відповів юнак.

— То було давно, багато змінилося з того часу, — втомлено зауважив Ернан Раміро. — І тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш більше бути на "Люцифері".

— Чому? — вихопилося в Олеся.

— Незабаром сам зрозумієш… — і наче мимоволі він ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: — Ви підете разом з Валенто до рибальського селища. Він влаштує вас там… на якийсь час. Потім побачимо. Ви взяли ракетний пістолет, Валенто?

— Так, Капітане, — безрадісним тоном відповів Клаудо, дивлячись собі під ноги.

— Отож у разі потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?

Цілком несподівано для всіх, а насамперед, мабуть, для Ернана Раміро, Валенто Клаудо мовив:

— Вони й самі могли б дійти, Капітане. А мені краще б одразу взятися за роботу… Адже "Люцифер"…

Він сказав це, ніби пересилюючи себе, бо ще ніколи не заперечував Капітанові.

Брнаи Раміро здивовано поглянув на нього і зсунув кошлаті брови. Голос його враз набув владного тону:

— Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?

— Так, Капітане.

Дисципліна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свідчив, що він підкоряється проти волі. Ернан Раміро все ще дивився на нього, і Олесеві знов здалося, що в цьому погляді з’явилося щось дивовижно тепле, дружнє. І знов це тривало якусь мить.

Раптом Раміро перевів погляд на юнака. Хвильку він мовчав, ніби обмірковуючи щось, а потім сказав:

— Мені шкода розлучатися з тобою, Олесю. Ні, ні, мовчи, — тут-таки заперечив він, помітивши, що юнак немов хоче відповісти йому. — Мені хотілося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд… Так, можливо, тоді ти інакше оцінював би дещо…

— Але ж, Капітане…

— Я вже сказав тобі, мовчи. Дай мені руку!

Олесь зніяковіло простягнув Ернанові Раміро руку. Він відчув міцний потиск і побачив дивний сум в його сірих очах, які невідривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хіба ж можна отак піти, не сказавши, як схвильовано б’ється серце, сповнене поваги й любові до цієї сумної людини, погляд якої, теплий і батьківський, мов проникає в саму Душу!

— Капітане, я… я хочу…

— Мовчи. Олесю. Більше нічого не треба…

І знову цей глибокий, невимовний сум у погляді! Ні, не тільки в погляді, а й у словах Капітана, що йдуть, здається, від самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Раміро. Ніколи, ніколи досі не чув Олесь в голосі Капітана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Раміро говорив мов у сні:

— Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скільки мрій і прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно… навіщо, навіщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хіба я досяг чогось? Ні, нічого, і все минуло, і все марно… і ніякої користі ні для кого… то навіщо було все це?..

Олесь відчував, що не може далі володіти собою. Ось зараз він кинеться до Капітана, обійме його, скаже, як він… Але Ернан Раміро раптом замовк. Він різко труснув головою, мов відганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.

— Ідіть, друзі, — сказав він, вказуючи рукою на далекий берег. — Уже час. Ідіть!

І зразу ж таки увірвав мову і прислухався. До розміреного одноманітного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примішувалося зараз іще щось, якесь гудіння, що дедалі гучнішало, наближалося, зростало. Літак! Безумовно, це літак!

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув і нерішуче почав:

— Капітане, дозвольте…

— Нічого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Ідіть, я кажу, вже час!

То був знову владний і невблаганний голос Сивого Капітана, який не припускав заперечень.

— Єсть, Капітане!

Валенто повернувся до Педро Дорільї, Марти і Олеся.

— Пішли! Такий наказ Капітана… — сказав він безнадійним тоном людини, яка змушена скоритися…

Вони йшли вниз з узгір’я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним інші. Олесь ішов останнім. Він обернувся й поглянув назад.

Ернан Раміро нерухомо стояв біля величезного корпуса «Люцифера» і невідривно дивився їм услід. Мабуть, він побачив, що Олесь озирнувся, і підняв руку, наче востаннє вітаючи його… чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також підняв руку в останньому вітанні. Йому хотілося б висловити в цьому мовчазному жесті всі ті бурхливі почуття, які володіли ним зараз. Адже знов, як і раніше, він побачив у Сивому Капітані ту людину, яка притягала до себе його палкі симпатії, яка так щиро й тепло ставилася до нього тоді, в перші дні його перебування на "Люцифері"… Немовби Капітан у ці хвилини прощання розкрив залізний панцир, що відгороджував його і від Олеся, і від інших людей.

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

— Алексо, мені його так шкода… він був зараз такий сумний… і мені чомусь здається, що я вже ніколи не побачу Капітана…

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

— І тепер мені здається, що… що нічого в ньому немає страшного… він, мабуть, зараз такий самітний… і йому дуже, дуже тяжко… він так говорив, що мені плакати хотілося…

— Тобі плакати хотілося… А

1 ... 100 101 102 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сивий Капітан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сивий Капітан"