Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

«Та що ти, Ніку, справді, — заспокоїв він себе, — просто дитина почула якусь рекламу і повторила».

Плащ серед літа? Подумаєш диво…

І все ж лишалося те, що ніяк не пояснювалося — подібність очей хлопчика-близнюка і його, Ніка.

Вино вдарило в голову, напруження послабилося, згадалось дитинство. Життя чомусь йому пригадувалося не плавно, а ривками; окремі періоди він пам’ятав чітко, інші — не міг відтворити взагалі. Чи у всіх так? Треба буде якось запитати про це у Хардроуна, або Лена. Якщо звичайно випаде нагода. Ех, де то вони тепер? А де зараз Рен?

Нік закінчив ізольовану школу для хлопців на берегах Чорної Тиси. Коледж був одним з найкращих на Землі — там навчали азам характерництва, медитативним практикам, бойовій майстерності. Навчання в ньому коштувало шалених грошей, конкурс був неймовірний і потрапляли туди лише діти нуворишів.

Нік був чи не єдиним хлопцем, що втрапив туди без блату. Його запримітив монах з коледжу, коли він бився на вулиці зі своїм ровесником. Монаху видалося, що у хлопця неабиякі здібності до бойових мистецтв (він навіть казав, що подібній майстерності за одне життя не навчишся) Саме він упрохав батьків віддати Ніка на навчання і на довгі роки став його Гуру.

Життя в коледжі відрізнялося від земного настільки, що, опинившись після випускного за його межами, Нік довго почувався інопланетянином.

Оточуючі були іншими. Єдиний інтерес для них становили заробітки. В проміжках між зароблянням грошей вони їх витрачали. Цей процес називався у них — розслабоном. Таким чином вони заробляли гроші, аби віддати їх і знову заробляти, щоб віддати… Так тривало безперервно.

Гарна освіта і фізпідготовка допомогли Нікові влаштуватися на роботу в спецслужбу до Хардроуна. Проте друзів, окрім брата Рена, йому так і не вдалося знайти.

Знадвору донеслась музика і Нік повернувся до реальності…

Сувій…Що далі робити з ним? Повернути в залу Пудра — нереально, продовжувати переховувати — складно. Якесь замкнене коло.

Про що саме йдеться в Сувої Нік міг лише здогадуватися. Проте, вже той переполох, який викликало його зникнення, доводило його цінність.

Нік зітхнув і вже вкотре пощупав тонку пластинку, яка не давала спокою скільком людям у світі.

«Не зрозуміло навіщо Святійші не знищили Сувій, адже він становить величезну небезпеку для існування усього їхнього брехливого вчення», — подумав Нік.

Він дістав пластинку і покрутив її в руках. Раптом в голові сяйнуло — його неможливо знищити. Він не горить, не плавиться, не ламається. Єдине, що можна з ними зробити — надійно переховати до кращих часів. Холодний піт виступив на чолі. Він раптом відчув себе не охоронцем, а заручником Сувою.

Чи знав про це Хардроун? Можливо він свідомо штовхнув його на цей вчинок, а сам зник, щоб уникнути будь-якої участі в подальшій долі Сувою?

Коли двері повільно прочинилися і на порозі з’явився білявий, дівчина полегшено зітхнула. Принаймні цього разу він був одягнений.

— Проходь, — мовила вона власним тоном, який однак не приховав хвилювання.

Хлопець нерішуче пройшов на середину кімнати, роззираючись навсібіч, спинився напроти дивану, який навіть складений за розмірами міг змагатися з полігоном, крадькома покосився на нього, проте сісти не наважився.

Його погляд не залишився непоміченим для дівчини. Вона розлютилася: «От негідник, тільки одне має на думці», сховала тремтячі руки за спину і серйозно запитала:

— Як твоє ім’я?

Хлопець відповів коротко:

— Ієгор. — при цьому пух, що ледь пробивався над його верхньою губою, легенько сіпнувся.

Дівчина полегшено зітхнула. Принаймні його голос не був бридким. Вона пройшлась повз нього в інший кінець кімнати, спинилась у кутку:

— Можна тебе про щось попрохати?

— Я тут, аби виконувати усі ваші бажання, — Ієгор шанобливо нахилився.

— Добре, добре, — захитала дівчина головою, підійшла і стала напроти запопадливого кавалера. — Але бачиш, що виходить: у мене немає бажань. Ніякісіньких. Давай просто посидимо на диванчику до ранку. А вранці ти підеш собі, а якщо тебе про щось запитуватимуть — скажеш, що між нами все було. Це стане нашою маленькою таємницею, згода?

Обличчя Ієгора видовжилось.

— Ну, що ти так дивишся на мене, не докумекав? Я з самого початку не збиралась з тобою спати. Я розумію, ця ніч — частина обряду. Люди настільки консервативні, що бояться відступити від цих дурнуватих, нікому не потрібних обрядів. Тож нехай думають, що між нами це відбулося.

Ієгор якийсь час помовчав, а потім несміливо запитав:

— А як же простирадло?

— Ну до чого тут простирадло? — дівчина охопила голову руками. — Я просто прошу тебе розповісти їм те, що вони хочуть почути. Але не роботи цього насправді.

— Я зрозумів. Це не мені вирішувати. Але як же простирадло?

— Ну що ти заладив як папуга: простирадло, простирадло…

Хлопець почервонів і винувато опустив очі:

— Вранці вони попросять вивісити простирадло.

— Це ще навіщо? — насупилась дівчина. — Це що також частина якогось обряду?

— Крапля вашої крові має підтвердити, що ви були зі мною і що я справді Богообраний.

— О Господи! Який ідіотизм!

Хлопець дивився на неї розгублено і винувато кліпав:

— Ви не хвилюйтесь так, а не то я почну боятись.

— Тобі то чого боятись? — сердито спитала дівчина.

— Якщо я вас не зможу вдовольнити — стану посміховиськом в очах усієї раси. А вам пришлють іншого чоловіка.

— Ще такої халепи не вистачало, — насупилась дівчина. — Скажи їм нехай нікого не присилають, бо ти мене