Читати книгу - "Страта"

А можливо, за мірками тутешнього Провидіння, винна саме вона — зловмисна авторка, і ті, хто йдуть слідом, виконують роль «санітарів» суспільства? І Провидіння їх іще й винагородить?!

Ліс порідшав. Лицар обернувся:

— Зараз уже вийдемо... Треба буде через річку... Там дорога... схил крутий...

Ірена кивнула.

Якби ж хоч зупинитися на хвилинку... всього на хвилинку. І прочитати оповідання «Про розкаяного». Їй хотілося зробити це з тої самої миті, коли розвиднилося. Так світло і зручно було б читати, але от лихо — часу немає ні хвилинки...

Треба йти і йти, інакше зміст оповідання доведеться тлумачити катові... з поясненнями і доповненнями «від автора».

Ліс розступився.

Ого, схил крутий... Це вже передгір’я; Ірені навіть здалося, що вона впізнає місцину. Наче щось схоже їй доводилося бачити з вікна машини, мигцем, проїжджаючи на помірній швидкості десь шістдесят кілометрів за годину...

Із-під кінських копит сипалось каміння. Летіло, зачіпаючись об схил, аж у воду... Бо на дні яру в’юнився струмок, а може, маленька річка.

Ірені довелося спішитись.

Колись вони з Анджеєм цілий день споруджували на такому ось струмку загату. І нарешті отримали хлюпанку три на три метри, завглибшки Ірені до підборіддя... І хвилин двадцять ганяли надувним м’ячем у водне поло, аж поки не прийшов лісник і не дав їм прочуханки, пригрозивши штрафом, мовляв, від отієї дурної загати лісові тільки шкода...

— Обережніше, пані Хміль... Ірено...

Вона і без того намагалася ступати якомога легше.

...І довелося загату, з такими труднощами побудовану, самим же і розбирати... Пізно вночі, повернувшись до свого намету, змерзлі та голодні... вони випили з досади дві пляшки міцного кріпленого вина — удвох!.. причому Ірена пила нарівні з Анджеєм... а на ранок...

Вона похитнулась. Вхопилася за галузку куща, який вдало потрапив під руку.

Стежка вела вздовж берега, крутосхил ставав усе прямовиснішим, а струмок унизу вже виднівся річкою, і глибина там, судячи з отого виру на поверхні...

І вода ж напевне холоднюща.

— Довго ще, Реку?

— Зараз вийдемо до мосту...

Він не договорив.

Кінь оступився. Місив копитами, обрушуючи цілі скиби піску та глини, на очах у Ірени і Река сповзав усе нижче, вже проїхався черевом по камінню...

Так, вода була холодна. Принаймні кінь вирячив очі так, ніби втрапив у окріп... Бризки піднялися мало не врівень із берегом. Кінь бив копитами вже у воді, намагаючись рухатись вплав, а швидкий потік, щосили штовхаючи важке тіло, відносив коня все далі й далі, вперед...

Ірена дивилася розширеними очима. Кінь плив, а разом із ним пливла приторочена дорожня торба, в якій...

Вона застогнала. Взялася руками за голову і сіла на стежку.

— Вперед!..

Зовсім поруч опинилося біле, шалене обличчя Река.

— Уперед, якщо не хочете...

Із-під ніг сипалася рінь. Спина коня уже зникла за поворотом; та що йому — десь вибереться. Якомусь селюкові поталанить — побільшає майна (якщо, звичайно, коня Рекового не навчено гавкати по-собачому на чужих і віддано розшукувати господаря).

Хоча для «Розкаяного» різниці вже немає. Однаково...

Вона змусила себе підвестись і попленталась.

Життя не закінчилось. Але чи знайдеться ще примірник?..

Міст був, як сирітська радість, — вузенький і хисткий. На двох канатах, на підгнилих палях (якби кінь дістався до цього моста — довелося б у воду стрибати).

— Не дивіться униз...

Ірені була приємна турбота Река — і трошки смішна. Вона зовсім не боялася стрімкої бистрини; цей світ другої МОДЕЛІ у міру тіснішого знайомства з ним здавався все дрібнішим, усе жалюгіднішим, іграшковим...

Цей світ обдурив її. Перше враження виявилося помилковим. Колодязь при дорозі із живою водою, ніби паща доісторичного чудовиська... Декорація. Картон. Єдине, що в цьому світі справжнє й дійсно жахливе — так це оте Провидіння — невідворотні «батіг і пряник» над головою в кожного...

Цікаво, а як їхній герцог завойовує прихильність Провидіння? Якщо, приміром, доведеться дати ляпаса слузі? Відмовляється за обідом від десерту, жертвує свої лакоминки на користь дитячого притулку?..

А симпатяга Рек гадає, що вона боїться хисткого моста заввишки три метри і швидкої течії...

Під ногою у неї проломилася дощечка. Ірена засичала, судомно вчепившись у перила.

— Реку, хто відповідає за цілість цього мосту?

— Що?

Шум води перекривав слова.

— Тут узагалі хоч хтось ходить? — запитала вона сердито.

Рек не розчув.

Протилежний берег був