Читати книгу - "Нічний цирк"

— Сподіваюся, він не набридає тобі так, як мій татко мені, — зітхає Селія. — Хоча йому й справді просто нічим більше займатися.

— Останні кілька років я його майже не бачив, — повідомляє Марко. — Александр завжди був... відлюдькуватим і не надто товариським, але він єдина подоба сім’ї, якої я ніколи не мав. І все ж він не розкриває мені карт.

— Я навіть заздрю тобі, — гірко всміхається Селія. — Батько весь час товкмачить, як я його розчарувала.

— Відмовляюся вірити, що хтось може в тобі розчаруватися, — мовить хлопець.

— Тобі не випадало щасливої нагоди познайомитися з моїм татком.

— Розповіси, що з ним насправді сталося? — запитує Марко. — Мене аж трусить від цікавості.

Перш ніж розпочати оповідь, Селія зітхає й зупиняється біля дерева, укритого словами кохання та палких жадань. Вона нікому не розповідала цієї історії, ніколи не мала можливості поділитися нею з кимось, хто зрозуміє.

— Мій батько завжди був занадто честолюбним, — починає вона. — І йому не вдалося впоратися з тим, що він задумав, принаймні не так, як він собі це уявляв. Тато захотів зникнути з фізичного світу.

— Як таке можливо? — перепитує Марко. Селія радіє, що він не відкинув одразу цю ідею. Вона бачить, як він подумки намагається її осягнути, тож докладає всіх зусиль, аби пояснити якнайкраще.

— Уяви, що я маю келих вина, — каже дівчина. У руці з’являється склянка з червоним вином. — Дякую. Якщо я візьму його й виллю до басейну з водою, або озера, або навіть океану — чи зникне воно?

— Ні, лише розчиниться, — озивається Марко.

— Точно, — погоджується Селія. — Мій батько знайшов спосіб, як позбутися своєї склянки. — Келих у її руках зникає, але вино продовжує плавати в повітрі. — Але замість того, аби спробувати в басейні або просто з більшою склянкою, він одразу взявся за океан. Тепер йому складно зібрати себе докупи. Звичайно, він може це зробити, проте з чималими труднощами. Було б простіше, якби він зупинився на замкнутому просторі. Натомість його винесло до відкритого моря. Тепер він мусить за щось чіплятися. Тато з’являється у своєму маєтку в Нью-Йорку і в театрах, де часто виступав. Коли вдається, він тримається за мене, але я навчилася уникати цього, якщо мені хочеться. Це його особливо дратує, бо я просто підсилюю один із його власних відсторонювальних прийомів.

— А цього можливо досягти? — питає Марко. — Того, чого він прагнув? Я маю на увазі, належним чином?

Селія переводить погляд на вино, що висить без склянки. Вона здіймає руку й торкається його. Рідина тремтить, розпадається на краплі, а потім знову збирається в єдине ціле.

— Гадаю, можна, — зізнається вона, — та потрібні певні умови. Знадобиться прикілок — місце, дерево, якийсь реальний предмет, за який можна вхопитися. Щось, що не дозволить тобі далеко відплисти. Підозрюю, що батько думав, наче цим прикілком для нього стане цілий світ, але мені здається, що це мусить бути щось конкретніше. Щось, що діятиме, як келих, але залишатиме більше простору для руху.

Дівчина знову торкається в повітрі вина, штовхаючи його до дерева, біля якого стоїть. Рідина всотується в папір, повільно насичуючи його, поки все дерево не починає жевріти яскраво-червоним серед білого лісу.

— Ти впливаєш на мою ілюзію, — помічає Марко, зацікавлено розглядаючи просякнуте вином дерево.

— Ти дозволяєш мені, — пояснює Селія. — Я не була певна, що вдасться.

— А ти можеш це зробити? — не вгамовується хлопець. — Те, що він намагався?

Якусь мить дівчина задумливо роздивляється дерево, а потім каже:

— Гадаю, могла б, якби мала причину. Але мені надто подобається фізичний світ. Мабуть, батько почав страждати від свого віку, значно поважнішого, ніж здавалося, і не міг змиритися з думкою, що йому доведеться гнити в землі. Можливо, він також хотів контролювати власну долю, але точно не знаю, а зі мною він не радився, перш ніж спробувати. Залишив мені купу запитань без відповідей і фальшивий похорон. Організувати його виявилося легше, ніж може здатися.

— Але він розмовляє з тобою? — питає Марко.

— Так, утім не так часто, як раніше. Вигляд має такий самий, хоча мені здається, що це лише відлуння його старого, він свідомо зберігає свою колишню подобу. До того ж тато не має твердої фізичної оболонки, і це його жахливо дратує. Якби він усе зробив інакше, йому б удалося залишитися більш матеріальним. Але я сама не впевнена, що хотіла б назавжди застрягнути в якому-небудь дереві, а ти?

— Думаю, це залежить від дерева, — каже Марко.

Він повертається до багряного стовбура, і той сяє ще яскравіше, червоне жевріння вуглинок перетворюється на яскраве тепло вогню.

Інші дерева теж починають світитися.

Сяйво яскравішає, і врешті Селії доводиться заплющити очі.

Земля пливе з-під ніг, і Марко повертає руку на дівочу талію, аби допомогти їй не впасти.