Читати книгу - "Нічний цирк"

Коли Селія розплющує очі, вони з Марко стоять на юті корабля посеред океану.

От лише корабель цей зроблено з книжок, вітрила — з тисяч сторінок, а чорне море внизу — темні чорнила.

Небо вкрите яскравими, наче сонце, скупченнями крихітних зірочок.

— Я подумав, що після розмови про замкнутий простір гарно буде подивитися вдалечінь, — пояснює хлопець.

Селія підходить до краю палуби й пробігає пальцями по загорожі з корінців книжок. Легкий бриз грається її волоссям і несе із собою аромат порохнистих фоліантів і густих вологих чорнил.

Марко підходить до дівчини і, зупинившись, роздивляється разом із нею північне море, що простяглося до самісінького обрію без жодного натяку на земну твердь.

— Як гарно! — каже Селія.

Перевівши погляд на його праву руку, що лягла на бильця, дівчина супиться, побачивши гладеньку шкіру без жодного знаку.

— Ти часом не це шукаєш? — цікавиться Марко, змахуючи рукою. Шкіра ворушиться, і довкола безіменного пальця з’являється оперізуючий рубець. — Він залишився від персня, коли мені було чотирнадцять. Там ще було щось написане латиною, але я не зрозумів, що саме.

— Esse ąuam videri, — каже Селія. — Бути, а не здаватися. Це девіз роду Бовнів. Мій батько полюбляв гравіювати його на різних речах. Невпевнена, що він розумів усю іронію. Твій перстень, мабуть, був схожий на цей.

Вона кладе свою руку на низку книжкових корінців поруч із його долонею. Гравіювання на срібній каблучці, котре Марко вважав вигадливою філігранню, виявляється цією ж фразою, написаною витіюватим шрифтом.

Селія крутить прикрасу й посуває її так, що стає видно такий самий, як у хлопця, рубець.

— Це єдине пошкодження, котре я так і не змогла цілком вилікувати, — промовляє вона.

— Мій перстень був схожий, — погоджується Марко, роздивляючись її прикрасу, хоча погляд весь час повертається до рубця. — Тільки золотий. А рубець залишило щось, що належало Александрові?

Селія киває.

— Скільки тобі було? — питає хлопець.

— Шість років. Каблучка була простенька й срібна. Це вперше я зустріла когось, хто вмів робити те саме, що мій батько. Александр назвав мене янголом. Відтоді ніхто не казав мені приємніших слів.

— І це він ще применшував, — каже Марко, накриваючи її долоню своєю.

Раптовий подув вітру напинає шаруваті паперові вітрила. Сторінки тріпотять на вітрі, і чорнильна поверхня моря вкривається брижами.

— Це ти накоїла, — повідомляє хлопець.

— Я не хотіла, — захищається дівчина, але руку не забирає.

— Та я не проти, — дозволяє Марко, сплітаючи свої пальці з її. — Як ти знаєш, це міг зробити і я.

Вітер посилюється, і чорні чорнильні хвилі налітають на корабель. З вітрил випадають сторінки, кружляють над чарівниками, як осіннє листя. Корабель нахиляється, дівчина мало не втрачає рівновагу, але Марко притримує її за талію, і вона заливається сміхом.

— Це справді вражає, пане ілюзіоністе, — каже Селія.

— Називай мене на ім’я, — просить він. Хлопець ніколи не чув, як вона вимовляє його ім’я, і, тримаючи дівчину в обіймах, раптом палко захотів почути це. — Прошу, — додає він, помітивши, що вона вагається.

— Марко, — ніжно шепоче Селія. Звук його імені на її вустах п’янить навіть більше, ніж хлопець міг уявити, і він нахиляється, аби скуштувати своє ім’я ще й на смак.

Його губи вже майже торкаються її, але дівчина рвучко відвертається.

— Селіє, — шепоче хлопець у дівоче вушко, укладаючи в це слово усю палкість бажання й туги, які вона теж відчуває. Шепіт обпікає Селії шию.

— Вибач, — каже вона. — Я... я не хочу все ускладнювати ще більше.

Він не відповідає й не випускає її з обіймів, але вітер ущухає, і хвилі вже не видаються такими страшними.

— Більшість свого життя я намагалася навчитися тримати себе в руках, — зізнається дівчина, схиливши голову на Маркове плече. — Вивчити себе ззовні і зсередини, розікласти все по поличках. А з тобою я все забуваю. І це лякає мене і...

— Я не хочу, щоб ти боялася, — перериває її Марко.

— ...І я боюся того, що мені це подобається, — завершує Селія, знову зазираючи йому в вічі. — Як спокусливо забути про себе поруч із тобою! Розслабитися. Дозволити тобі чинити так, аби я більше не розбивала люстри, замість того щоб постійно мати клопіт через те, що розбиваю їх.

— Я міг би це зробити.

— Я знаю.

Корабель розтинає море в напрямку безкінечного горизонту, і вони якийсь час мовчать.

—