Читати книгу - "Лист незнайомої"

душі, і я відчув безкінечне братське співчуття до цих людей. Що вони хотіли від мене – вони, бідні і голодні злидарі, від мене, пересиченого паразита: всього лише кілька крон, кілька нещасних крон. Вони могли задушити мене там, у темряві, пограбувати, вбити, але не зробили цього, вирішили спробувати досягнути свого таким незграбним і незвичним способом – намагалися залякати мене, щоб виманити кілька срібних монет, якими були напхані мої кишені. І як я міг дозволити собі ще й мучити цих нещасних після того, як сам скоїв злочин тільки задля того, щоб полоскотати нерви, задовольнити миттєву примху? Моє безкінечне співчуття доповнилося безкінечним соромом за те, що я задля забави ще й знущаюся з них. Я зібрав докупи всі свої сили: тепер, саме тепер, коли я вже перебуваю у безпеці, коли мене захищає світло зовсім близької звідси вулиці, я мушу виправити свою провину перед ними і зробити так, щоб із цих гірких голодних очей зникло розчарування.

Я раптом підійшов до одного з них.

– Чому ви хочете відвести мене до поліції? – запитав я і намагався приховати у своєму голосі страх. – Що ви з цього будете мати? Може, мене посадять, а може, й ні. Але ж яка вам від цього користь. Чому ви хочете зіпсувати мені життя?

Обидва невпевнено подивилися на мене. Вони чекали від мене зараз чого завгодно – крику, погрози, від якої вони побігли б геть, ніби побиті пси, але не такої поступливості. Урешті один із них сказав, але без погрози, майже з благанням у голосі:

– Має бути справедливість. Ми виконуємо свою роботу.

Напевно, це була заздалегідь приготована для таких випадків фраза. Але прозвучала вона досить фальшиво. Ніхто з них не наважився подивитись на мене. Вони вичікували. І я знав, чого саме вони чекають. Що я попрошу їх пожаліти мене й запропоную грошей.

Я дуже добре пригадую ті хвилини. Кожну свою думку, кожне відчуття, те, як шуміло у мене в скронях. І добре пам’ятаю, чого мені у тій нечесній грі з ними хотілося насамперед: примусити їх сподіватися, помучити якомога довше, сповна насолодитися цим їхнім чеканням. Але врешті я таки попросив, бо знав, що мушу позбавити їх від цього страху. І почав ламати комедію, просив відпустити мене, благав мовчати і не калічити мені життя. Я побачив, які вони невпевнені у собі – ці бідні дилетанти шантажу – і як поволі тане лід мовчання між нами.

І тут я нарешті сказав те слово, якого вони так довго сподівалися:

– Я… я… дам вам… сто крон.

Усі троє здригнулися і перезирнулися. Вони не чекали отримати так багато, особливо тепер, коли для них уже все було втрачено. Урешті спохопився один із них, той, що зі шрамами від віспи і неспокійним поглядом. Він двічі намагався заговорити. Але слова застрягали йому в горлі. А потім він таки вимовив, і я відчував, що він соромиться своїх слів:

– Двісті крон.

– Досить! – урешті втрутилася жінка. – Треба тішитися, що вам взагалі щось дають. Він же нічого не зробив, навіть не доторкнувся до мене. Так нечесно.

Вона з люттю викрикнула це їм в обличчя. А моє серце стиснулося. Хтось пожалів мене, заступився за мене, підлість проявила свої добрі сторони, а вимагачі відчули неясне бажання справедливості. Це було так приємно, так співзвучно до того, що відбувалося в моїй душі! Але досить, не можна довше бавитися з цими людьми, не можна мучити їх страхом, соромом. Досить! Досить!

– Добре, домовилися, двісті крон.

Усі троє мовчали. Я витягнув гаманець. Дуже повільно відкрив його на долоні, так що було видно все всередині. Вони могли одним порухом висмикнути його у мене і зникнути в темряві. Але вони присоромлено дивилися вбік. Між ними і мною вже виник якийсь таємничий зв’язок, це вже не була боротьба чи гра, а якісь цілком людські стосунки з довірою і певними правилами поведінки. Я витягнув із пачки крадених купюр дві банкноти і дав їх одному з них.

– Дякую, – сказав він мимоволі і відвернувся убік.

Мабуть, він сам відчув, що смішно дякувати за гроші, здобуті вимаганням. Він соромився, і цей його сором, – о, як я глибоко все відчував тієї ночі, кожен жест відкривав мені всю свою багатозначність! – цей сором гнітив мене. Я не хотів, щоб якась людина мене соромилася, адже я був нічим не кращим за них. Такий самий злодій, слабкий, боягузливий і безвільний. Його ніяковість мучила мене, і я хотів повернути йому впевненість. Тому заперечив.

– Це я повинен дякувати, – сказав я і сам здивувався, скільки щирості було в моєму голосі. – Якби ви відвели мене в поліцію, я би пропав. Змушений був би застрелитися, а ви б нічого з цього не мали. Так буде краще для всіх. Тому я зараз піду на правий бік вулиці, а ви йдіть на протилежний. Добраніч.

Вони знову помовчали якусь мить. Тоді один із них сказав:

– Добраніч.

За ним інший, а останньою – повія, яка весь цей час продовжувала стояти у темряві. Це прозвучало з теплотою, від усього серця, ніби справжнє побажання. Відчувалося, що кожен із них у глибині душі симпатизує мені і ніколи не забуде цієї незвичайної миті. Коли вони опиняться у в’язницях або лікарнях, можливо, згадають цей епізод, а отже, щось від мене залишиться жити в їхніх душах, мені вдалося дати їм щось справді цінне. І це задоволення того, хто дарує,