Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

зі мною другим таким патрикієм став Максимус… Отож добре слухайте, що я вам скажу: так не буде. Доки я живу, буду єдиним патрикієм західної імперії. Натомість Максимус, якщо хоче цього, хай перебирається in partes Orientis і бере східний патрикіат із рук Феодосія… Я вже добиваюся такого патрикіату для Меробада (Марцеллін глянув на Аеція з глибокою вдячністю). І візьміть до відома, що коли я кажу: «Так не буде», то це не означає, наче я маю на увазі, що ви в курії повинні відхилити пропозицію стосовно зміни значення та повноважень патрикіату… Ні, така пропозиція взагалі не повинна бути висунута… А якби хтось мав охоту її висунути, попередь, Бассе, в сенаті, — що назавтра ж після цього scrinia memoriae, epistularum et libellarum і всі інші установи, не виключаючи префектури міста, виженуть із вищих посад усіх сенаторських синків і пошукають нових, кращих сил серед здохляків, які досі лише до Плацидія горнулися, а від такого дня пошанують ще й Аеція… Бувайте здорові.

Човник, що віз бороданя з врятованим сином, уже причалює до берега. Касіодор, який відпровадив Аеція та Марцелліна аж до шляху, повертається на терасу, де відбувалася учта приязні, і, сягнувши по чашу з вином, каже Бассові, посміхнувшись:

— Аецій — це справжнє благословення небес і воістину великий порятунок західної імперії, — однак усе-таки складно захоплюватися, коли він трактує імперію та все, що у ній є, наче це село, взяте в оренду від вічного Августа.

— Взяте від нас, Касіодоре… від сенаторських родів… — з натиском поправляє Басс, не відводчи очей від срібної поверхні моря. — І знаєш, що я ще тобі скажу?.. Ти маєш цілковиту рацію, але хіба ж пожиттєвий орендар не приносить завше власнику маєтку більше користі, ніж раб чи наймит?…

Касіодор відводить од губів чару, якої щойно торкнувся.

— Я думаю, Геркулане, що пожиттєва оренда дуже швидко перетвориться на спадкове володіння. Вже й недовго чекати, правда?

Басс мовчить.

4

Надзвичайне засідання цісарської ради, несподівано скликане патрикієм під час перегонів у гіподромі та призначене на шосту годину, не почалося ще навіть о восьмій, хоча Валентиніан з’явився у кімнаті нарад одразу ж по сьомій. Чекали Аеція.

— Вже три години розмовляє з послами короля Гейзеріха, — тремтячим голосом пояснив імператорові comes sacrarum largitionum — Ізидор.

Валентиніан не чув про жодне посольство. Виграв у гіподромі великий заклад із Секстом Петронієм та почувався абсолютно щасливим.

— І чого ж хочуть посланці Гейзеріха? — спитав, повен швидко наростаючої тривоги і раптом відчув, що блідне, а пружні, треновані ноги починають тремтіти, як у сильній лихоманці. Достойники обступили його тісно, фамільярно, блюзнірсько… («Блюзнірсько — так сказала б мати», — подумав імператор).

Власне кажучи, ніхто з них не знає, чого насправді хочуть вандальські посли, але всі припускають, що це посольство є нічим іншим, як оголошенням про початок війни.

— Нікчемний єретик Гейзеріх, — шепоче ще блідіший, ніж цісар, квестор святого палацу, — в таку сатанинську гординю вбився, аж уважає, що, переставши бути федератом, повинен у всьому наслідувати звичаї імперії, себто і війну розпочинати з урочистого оголошення, або ж хоче показати, наскільки зневажає римлян на полі бою і, замість ударити несподівано, як раніше, — дає їм іще час приготувати оборону…

А найбільше враженим є Альбін Соммер, що вже два роки обіймає таку жадану посаду префекта преторію Італії: його рука, простягнена високо понад усіма головами, розпачливо трусить пергаментним сувоєм. Не далі, як п’ять днів тому, він отримав од префекта преторію Галлії цього листа, а в ньому звістку про нечувані воєнні приготування короля Теодоріха та незламну певність, що того ж дня, коли Гейзеріх розпочне військові дії проти Італії, — візіготи ударять на трьох напрямках одночасно: на Арверни, Нарбону і Ґабалу; допомога ж аланських федератів, осілих на правому березі Родану, під Валенцією, якщо навіть і не виявиться сумнівною, все-таки ефективною не буде, як з огляду на нечисленність аланських воїнів, так і на відстань, що відділяє Родан од межі візіготських володінь… Слухаючи слова Альбіна Соммера, всі найпресвітліші, як один, втупили благальний погляд в імператора: не можна допустити до війни!.. Невже Гейзеріх повторить те, що тридцять п’ять літ тому вчинив Аларіх?… Найважливіше — це обороняти Місто… захищати Італію! за всяку ціну!.. Якщо ж Pax Romana не зможе заступити Галлію, то нехай її Всевишній стереже! Нехай Теодоріх бере, що хоче і скільки хоче: решту Аквітанії, Нарбону, північний берег Лігеру — аби лише можна було перекинути всі галлійські легіони на захист Італії…

— Бачите! — розпачливо скрикує квестор святого палацу. — Вже рік минає, відколи ухвалено новий військовий податок — купці сяк-так дають свої силікви, але преславні посесори?!.. Хай їх пекло проковтне!.. Коли б вони не длялися, ми б уже мали досі десять нових легіонів, а так… навіть Італії не оборонимо…

У кімнаті нарад настає переляк.

— Ми не оборонимо, зате Аецій оборонить, — з глибоким переконанням гукає comes rerum privatarum.

— Чим? — гірко посміхається квестор. — Своїми десятьма пальцями?! Навпаки, за всяку ціну мусимо його вмовити, щоб він, кидаючись у вир нерівної битви, не ризикував своєю особою, своєю славою і спокоєм Італії.

— Для нього немає нерівного бою, — впирається comes rerum privatarum.

Тим часом Альбін Соммер уже шепоче імператорові до вуха:

— Даємо дарунки гунам, можемо давати і Гейзеріху.

Обличчя Валентиніана багряніє, він уже розкриває рота, щоб щось сказати, але ось раптом силентіарії, що несуть службу біля дверей, виструнчуються, їхні мечі голосно вдаряють у щити.

— Ave, vir gloriosissime, — охоче й радісно ревуть їхні дужі горлянки.