Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Вона відьма і є! – закричала Луша, намагаючись так-сяк розчесати скуйовджені коси. – Я розповім! Я все знаю!

Пухляков запхнув несвіжу хустину в кишеню, перегнувся через стіл.

– Що ти знаєш? Кажи!

– Ти нічого не знаєш! Ти брехуха! Безсоромна брехуха! – скрикнула Катря, намагаючись вирватися з Грицькових рук, але той тримав міцно.

– А ти мовчи! Ти своє слово вже сказала! – І до Луші: —

Кажи! Я слухаю?

– Це вона підпалила хатину! Вона! Хотіла спалити п’яного мужа! І спалила! Це через неї згоріла вся вулиця!

– Чекай! Чекай! – спинив її Пухляков. – Не поспішай! Скажи мені толком: чому Катерина Хуржикова хотіла вкоротити життя своєму чоловікові? Яка причина?

– Таж ясно яка! Захотіла заволодіти його господарством, його ґрунтами! Щоб потім вийти за молодого…

– А в неї був хтось на приміті? Я маю на увазі – який-небудь парубок…

– Аякже! Я його не бачила, але розповідають люди, що був. Івась Бондар. Теж був наймитом у Хуржика. Десь, кажуть, зник у Криму. Але ж хто знає, як там було насправді, – може, сам утік, а згодом повернеться…

– А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду… Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках… Він що – покохав її?

– Та вже ж! – процідила крізь зуби Луша. – Покохав… Мусив покохати!

– Як це зрозуміти?

– А так, що вона причарувала його… Я сама бачила, як вона ворожила… А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів – просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове господарство і ґрунти дісталися б їй!

Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.

Тільки видихнула:

– Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав…

Вона заплакала від безсилля.

В цей час знадвору долинув людський гомін.

– Що там? – спитав суддя.

Грицько виглянув у вікно.

– Люди зібралися, Сергію Івановичу… Повно людей… Попереду погорільці…

– Чого вони хочуть? Що їм треба?

– А хтозна, Сергію Івановичу… Не чути сюди нічого…

Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.

– Постережи тут, Грицьку, а я піду – дізнаюся…

Він вийшов на ґанок – і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.

– Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди! – загукали вимогливо.

Пухляков злякано відступив.

– Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?

– Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!

– Вона пустила нас по світу жебраками!

– Відьма-а! Давай її сюди-и! – верещали жінки. – Сюди чаклунку-у!

– Ми швидко розправимося з нею!

Одні розмахували кийками, інші – кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти – згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони – все, без чого господар – не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто – без одягу, без хліба на зиму… Все це зрозуміло, але допустити самосуд суддя не міг. А міського голови якраз немає – ні з ким порадитися…

– Люди-и! – гукнув він. – Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!

Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері – грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив