Читати книгу - "Свій час"

І цілковита відсутність сенсу.

Потяг заледве волочився, Богдан би й пішки, певно, дійшов по шпалах удвічі швидше — але ж Арнині поїзди літали разом із нею, хоч яке це має значення? Не надійся зрозуміти щось у часі, лузер і йолоп. Клей он, якщо бажаєш, сповільнених дуреп, єдиний спосіб убити час. Древній конструктивний підхід: убивати все, що ти не в змозі збагнути.

Дівчинка дивилася. Тільки-но почала чекати, що ж він іще скаже. Мине чимало часу, перш ніж вона почухається занепокоїтися, чому ж він мовчить.

Богдан зник. Атож, саме на це, либонь, і скидалось як на її погляд: щойно сидів тут, навпроти — аж раптом щез, випарувався, наче його й не було. Чи то вона кліпнула, чи то на півсекунди перевела погляд на вікно, чи то відволіклась почухати прищик на нозі, а йому вистачило цього розлогого відтинку часу, щоб підвестися, не прощаючись, опертися долонями на горішні полиці, підтягтися, зависнути, підібрати під себе ноги і випростатись у себе на матраці, головою до ноута. Оце зараз, напевно, її дурненькі очиська поступово округлюються, а звивини поволі починають ворушитися, розшолопуючи, де він подівся і як таке можливо. А мені пофіг. Я хочу спати.

Але спати він насправді не хотів і провалявся чортзна-скільки, вовтузячись, як перевернутий на спину жук, силкуючись утекти кудись у паралельний вимір від в’язкого трясовиння нудьги. І повільно, мов надокучлива мушва, роїлися навколо формули, знущально прості і несамовито красиві, і треба було впіймати, записати, зробити видатне відкриття, та добре вже, бодай якесь, на яке я в принципі здатен, якщо, звісно… Швидкість, час, відстань. Така струнка і непорушна взаємна залежність між ними, яка раптом — та де раптом, я й гадки не маю, коли і як це сталося — взяла і перестала бути…

Тітка-провідниця викрикувала противним голосом назву його міста, це місто Богдан, виявляється, все життя ненавидів, а зараз ще і в її тоскному виконанні, схожому на завивання… Рвучко сів на полиці, вдарившись головою — плацкарт — схоже, приїхали, а він проспав, і тітка репетувала щось образливе особисто йому, і як же ж бридко, коли зранку не встигаєш умитись і почистити зуби…

Не встигаю?.. Прогальмував? Сповільнився, як усі?

Він ішов по критому перону: ніде більше не бачив, щоб потяги зупинялися під дахом, ідіотська вигадка; за спиною був ретельно спакований рюкзак, а в роті — присмак зубної пасти і металевої поїзної води невідомого складу, пити її точно було не можна, і тому зараз хотілося пити. На столику в купе залишалася пляшка — чи то дівчини, чи то чолов’яги з іншої полиці, обоє вони проспали і гарячково збирали білизну під лемент провідниці… А він, Богдан, звісно ж, усе встиг. Єдине, що не став, хоча така думка і промайнула, ковтати з чужої пляшки.

В ранковому місті було зачинено все. Вокзал не мав ні кав’ярні, ні якоїсь крамнички, а сусідні вулиці, традиційно перекриті, з вивернутими барикадами бруківки, мирно дрихнули щонайменше до дев’ятої. Місто стояло ірреальне, немов оселя привидів. Над дахами сходило, зависаючи, сонце, в застиглому мареві окреслилися схололі фіолетові тіні, перекриваючи вузький отвір вулиці і півстіни навпроти, проявлялися стрільчасті силуети башточок і шпилів… Одного разу Ганьчин бахур-ботанік, себто архітектор, він не протримався коло неї довго, розповів, що в усьому місті, всупереч іміджу, немає жодної готичної будівлі. Геть інший стиль, і називається він якимось цілком штучним словом, Богдан забув.

Чомусь не було дощу.

Маршрутки вже ходили, точніше, повзали, немов гігантські жуки з пошкодженими лапками, легка здобич людей-мурашок, котрі брали їх штурмом, налізаючи ворухкою масою на кінцевій привокзальній зупинці. Сонні, стугонливі, сповільнені; їх завиграшки можна було випередити, обійти, лавіруючи між тілами, заскочити в салон, сісти на будь-яке, найкраще місце біля вікна, тільки було дуже вже бридко, і Богдан чекав, стоячи осторонь, поки відійде одна маршрутка, друга, третя… Потім вирішив пройтися пішки. У мене до початку занять — до речі, як би його уточнити, чи будній сьогодні день? — бісова купа часу.

Місто, що колись здавалося йому великим, здулося безславно, відстань спасувала перед часом, і Богдан ішов крізь історичний центр, розтинаючи його, немов ковзан фігуриста — лід, і тонка оболонка свого часу, мов жолобок води під лезом ковзана, відокремлювала його від усіх навколо, задаючи потрібну швидкість. Утім, не таку вже й потрібну, якщо подумати. Він-бо й гадки не мав, що з цим усім робити, у чому сенс.

Навіть його безкінечна окраїнна вулиця виявилася знущально короткою. Богдан увійшов до запльованого під’їзду свого будинку — сморід від сміттєпроводу був помірним, стерпним — злетів сходами, пошукав по кишенях ключа, знайшов його на самісінькому споді рюкзака, поморочився з замком, його вже п’ять років заклинювало, і треба було то налягати на двері, то тягти їх на себе, намагаючись вловити єдину робочу позицію; клацнув, увійшов. Увесь цей час, він знав, за ним спостерігала в очко божевільна стара з квартири навпроти, вона майже ніколи не покидала свій пост, і було смішно уявляти, що ж вона встигла побачити.

У квартирі було сонно, мертво, тихо. Богдан кинув рюкзак на ліжко, поставив заряджатися ноутбук. На столі стояв календар-щоденник, подарунок шкільних іще дівчаток на минуле двадцять третє лютого, Богдан нічого туди не записував, але сторінки перегортав, просто, щоб упорядкувати час… але поки його не було, ясна річ, ніхто цього не робив, яка користь з того календаря. Телевізор стояв у батьківській спальні, а врубати радіо Богдан побоявся: ну його нафіг, усіх перебудить.

Пішов на кухню і в коридорі напоровся на Ганьку, яка, зрозуміло, ще спала, просто виповзла на автопілоті в туалет. Ганька глянула каламутно, пригадуючи, хто він узагалі такий; хоча вона може з самого ранку закатати скандал