Читати книгу - "Перший спалах"

— А хто буде жмуритись? — поцікавився Юрко.

— Зараз побачимо! — відповів Андрій. — Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

— Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! — сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.

— Не підглядати! — застеріг його Юрко.

— Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... — почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. — Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

— Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», — подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу — уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.

— Тримайся! — крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

— Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

— Хапайся за рукав! — крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.