Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Дивно мені слухати тебе, — сказав я знічено.

— Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне — це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди — це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?

Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю, їхній геній набуває справжньої значимості.

Але мені було важко про таке думати — був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло, пахло, отже, було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?

Ні, я хотів утекти від думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь кошмарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й на мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.

Пішов до річки, де був малий молодіжний пляж — тікав отак від Славка, від себе, від таких жахнющих думок. На піску валялися розмлоєні, розтоплені, майже розлиті по піску тіла. Я йшов поміж тих тіл, єдиний одягнений, і відчував себе так, ніби одягнені вони, а голий я. Хотів милуватися на гарних дівчат, але вони в цей мент мене не хвилювали, бо отой жах, з яким сюди прийшов, не минав. Скинув одежу на пісок і з розгону шубовснув у воду. Поплив наввимашки — хотів розігнати в собі кров. Хапнув повітря й поринув у зелену товщ і не думаючи заплющувати очей. Бачив риб, водорості, підводне каміння — все побільшене і все по-своєму потворне. Опускався нижче й нижче, і мені не хотілося випливати нагору. Сів на піщане дно ріки й затулив руками обличчя. Від кого я втік і від кого тікаю? Чи сховаюся тут, на дні ріки, біля риб, на голому піску водяної пустелі? Чи пустелі й затишку шукаю в цьому світі, чи гомону й варвітні людських юрб? Чи хочу вийти з юрби чи ввійти в неї? Чи хочу бути подібним а чи неподібним до інших. Чи й моїми думками й пориваннями керує смерть і чи робитиму якісь спроби із нею воювати? Чи буду бунтарем у цьому світі, чи сяду, як оце тепер, на дно і затулятиму руками обличчя? Чи захочу вислухати пісню піску і що вона мені проспіває? Що я кволий і беззахисний хробак у цьому світі з печаткою смерті на чолі? Ні, не хочу! Хочу жити, жити!

Я різко відірвався від піщаного дна й кулею полетів угору. Річка вистрілила мною до неба і сонця, а там, на піску, звелося кілька сонних, байдужих, розмлоєних і розтріпаних голів і нехотя зирнуло в мій бік...

Пам’ятаю одну жахливу грозу; здається, вона була в той-таки мій приїзд до Житомира. Прокинувся я від того, що навколо мене все палахкотіло — у вікні спалахували одна за одною блискавиці, і міражне їдке світло синьо осяювало моє мешкання. Мої стелажі із книгами, фотокартки на стінах вихоплювалися з темряви, ніби запалювалися, завмирали хитливо й поринали знову в пітьму. І саме в той момент, коли темрява поглинала кімнату: кошлата, чорна, безпроглядна, ніби я сліпнув на якийсь час, ударяв дужий лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову ояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим жахким світлом. А тоді знову — темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі — з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі, дерева, хати, дорога, кущі — потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько — не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи блискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.

На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі “Україна” відбудеться прем’єра фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і що має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-другом. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь.