Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

— От іще тюхтій! Як тільки що, зразу й «мама»!.. Я сам збігаю. Для тебе й для себе візьму…

Сашко повернувся швидше за інших. Кишені його стареньких штанів віддувалися. Проте одну кишеню Сашко зараз же спорожнив.

— На, ти хліб неси, — сказав він Гені. — А то обидві ноги тре… Я ось іще свічку та сірнички захопив, щоб у катакомбах посвітити…

Підійшли й інші хлопці з хлібом та водою в пляшках. Сашко ще раз розказав, як треба поводитися під час походу:

— Ніде не зупинятися. Ні з ким не розмовляти. У всьому один одного виручати… Костя і Вітька йдуть через Дикий яр на Бистрі броди. Федько з Василем доходять до Турецького шляху і повертають через Терновий гайок на Стару греблю. Наш з Геною маршрут уже відомий. Він найтяжчий. Але ти, Гено, зі мною нічого не бійся.

Гена схвально хитнув головою.

Якщо правду сказати, то Сашко ще й тепер вагався: брати Гену чи ні?.. Важкенько йому буде з незвички. Та й додому невчасно прийде, батьки лаятимуть. Не так батько, як мати. Дуже вже вона за Геною стежить!

Але, коли сам напросився, то хай іде.

І хлопці вирушили.

Хоч у Гени на лобі й на товстих, що аж масніли, щоках, давно вже виступив піт, чимчикував він на диво бадьоро. Їсти йому чомусь зовсім не хотілося. Пити — теж. Тільки трохи турбувала думка: «Що скаже опісля мама?..»

Але мама з кожним кроком лишалася все далі позаду, а попереду пролягав цікавий незвіданий шлях. І, взагалі, що б там мама не сказала, то буде увечері. А поки що тепло гріє у спину сонце, повіває веселий вітерець, вільно і легко дихається… Ідеш собі і знаєш, що ти — не сам, що з тобою надійний товариш, Сашко, і тобі нічого не страшно!..

А Сашко, справді, поводився так, ніби у нього в руках було принаймні півсвіту. Він розповідав Гені про все, що потрапляло на очі і спадало на думку: куди яка дорога веде, чому он та могила називається Козачою, а ота — Турецькою, чому зайці взимку стають білими, а влітку — сірими. І ще багато чого такого, що Гена тільки рот роззявляв від здивування.

— А оце знаєш, що за рослина? — спитав він Гену, зірвавши струнку стеблинку з жовтою голівкою.

Ніколи й не чув, — відповів Гена. Сашко здивовано свиснув.

Та це ж дивина! Якщо ти палець розріжеш чи, скажімо, цвях у п'яту заженеш, засип сухою дивиною і — як рукою зніме.

— А ти не брешеш? — округлив очі Гена.

— Чесне піонерське! — поклявся Сашко. — Хіба мені більше робити нічого, як тільки тобі брехати?

— А мені мама йодом палець замазувала, коли я голкою вколовся.

— А йод з чого? — гаряче підхопив Сашко. — Він же теж із трав. Ліки роблять і з жостеру, і з конвалії, і з шипшини… Темний ти, братику, як рак! Нічогісінько не знаєш… А за кілограм майок скільки в аптеці, дають?

— Яких майок?

— Ти що, й про майок ніколи не чув? Жучки такі є — довгасті, зелененькі. На ясені водяться. Я за них аж по півтора карбованця з кілограма одержую. В минулому році й підручники за майки купив… А липовий цвіт ти коли-небудь продавав у аптеку?

— Ні, не продавав. Мама колись сама на базарі купила. Це тоді, як у мене груди заболіли. Напувала мене липовим чаєм.

— Отож бачиш? Теж — ліки. Знати треба. А ти живеш на світі і нічого не знаєш. Тільки товстий, мов лантух. Розгодували тебе батьки, як на заріз. Ти хоч би голодовку оголосив, чи що…

— Я й так голодний часто буваю… Мені вже й зараз їсти захотілося, як ти нагадав, — несподівано додав Гена.

— Е ні, їсти я тобі не дам. Про той хліб, що у нас є, забудь. Ми його тільки так, для випробування характеру взяли, а їсти не будемо. І додому з ним повернемось. Ясно?

Перспектива була не радісна, і Гена раптом відчув, що йому аж під грудьми засмоктало. Але перечити Сашкові він не наважився.

«Як уже дуже-дуже захочеться їсти, то я таки випрошу, — вирішив він, — а поки що потерплю, може, он до тієї гори…»

— А скоро вже Круті гори? — запитав він.

— Он уже видніються. Ходімо швидше, бо так ми й до вечора не доповземо.

Хлопці прискорили крок, хоч і так ішли швидко. Вітер дедалі дужчав, ставав рвучкішим і підганяв їх у спину. Хмари ніби змовились: раптом дружно почали обступати небо з усіх боків темно-сизими валами. Сонце то з'являлося, то знов зникало, і тоді землю неначе огортала тінь, а бур'яни навколо починали шуміти голосно й сумовито.

Круті гори росли на очах. В їхніх химерних, навіть здалеку видних ущелинах темніли густі лісняки, які лякали Гену чимось таким, чого він і сам як слід не розумів.

— Може, перепочинемо? — спитав Гена обережно, щоб не роздратувати Сашка. — Адже доведеться на гори дертися.

— Навіщо тоді було і йти, якщо спочивати через кожні п'ять кроків! — відповів Сашко. — Дихай рівно і ніколи не втомишся… А все-таки ти, Гено, молодець, що зі мною пішов. Тут багато цікавого буде… А може, ще й якесь звірятко для нашого природничого кабінету піймаємо. От здорово було б!..

Гори то раптом лягали під ноги хлопцям невеликим плато, то ставали поперек дороги стіною, з якої легко було й зірватися. Хлопцям доводилось перестрибувати через