Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

нашпигованих анекдотами про славетного графа де Марсанта, який втілював у собі особливу гожість далекої від нас доби), то, впавши в замрію, запраг дізнатися про життя графа де Марсанта більше, і мене сердило, що Робер де Сен-Лу замість просто бути сином свого батька, замість стати мені за провідника по старомодному романові, яким було графове життя, витворив собі культ Ніцше та Прудона. Його батько моїх жалів не поділяв би. Він був людина розумна, і йому були тісні рямці вищого світу. Він не встиг пізнати свого сина, але йому хотілося, щоб той син був кращий за нього. І я гадаю, що, на противагу решті родини, він захоплювався б, радів, що син задля суворих роздумів покинув марні батькові розваги; я певен, що мовчки, зі скромністю культурного магната, він нишком прочитав би улюблених синових авторів, щоб побачити, наскільки Робер його переріс.

Зрештою було прикро, що граф де Марсант, людина широких поглядів, міг би поцінувати сина, такого не схожого на нього, тимчасом як Робер де Сен-Лу, бувши з тих, хто думає, ніби вартість людини пов'язана з певними формами мистецтва та життя, заховав хоч і ніжну, але трохи зневажливу пам'ять про батька, який ціле життя кохався в полюванні та верхогонах, позіхав на Вагнері й божествив Оффенбаха. Сен-Лу не мав олії в голові, аби збагнути, що інтелігентність нічого спільного не має з визнанням якоїсь естетичної формули, і до розуму графа де Марсанта він ставився з тією зневагою, з якою поставилися б до Буальдьє[150] чи до Лабіша молодший Буальдьє або син Лабіша, пошившись у шанувальники надсимволічної словесности чи надскладної музики. «Батька я знав дуже мало, — мовив Робер. — Людина він був наче славна. Його горем було те, що він жив у лихоліття. Народитися в Сен-Жерменському передмісті і жити в добу Гелени Прекрасної — це суща катастрофа. Якби він був міщанин, прихильник Нібелунгів[151], може, він вийшов би на когось іншого. Мені навіть казали, що він кохався в письменстві. Але це ще нічого не означає, бо те, що він вважав за письменство, це все старий мотлох». Мені здавалося, ніби Сен-Лу занадто поважний, а Сен-Лу не розумів, що я не досить поважний. Міркуючи про все з інтелектуального погляду, не розуміючи чарів фантазії, декотрі з яких здавалися йому вбогими, він дивувався, як це я — я, кого він ставив куди вище за себе, — можу ними цікавитися.

З перших же днів Сен-Лу підкупив мою бабусю не лише безмежною добротою, яку він так настійливо виявляв до нас обох, а й тією природністю, яку він укладав у це, як і в багато чого іншого. Природність — мабуть, тому, що дає відчути природу в мистецькій душі — була тією чеснотою, яку бабуся ставила над усе: так у садах (наприклад, у комбрейському) вона не любила надто регулярних куртин, у куховарстві не терпіла «фігурних тортів», бо не так просто здогадатися, які їхні інгредієнти, а в грі піаністів їй не подобалась надто ретельна обробка, надмірна плавкість, вона навіть кохалася в незграйних, фальшивих нотах Рубінштейна. Цю саму натуральність вона з утіхою примічала навіть у строях молодого Сен-Лу з їхньою м'якою гожістю, без тіні «піжонства» або «натяжки», без цупкости чи накрохмалености. Ще більше шанувала вона цього багатого хлопчину за недбальство і вольність, з якими він жив у розкошах, не показуючи, що в нього «грошей до смутку», і не пробуючи високо носитися; чари простоти вона бачила навіть у його нездатності приховати, щоб не було видно на лиці, будь-якого почуття — ця властивість утрачається зазвичай укупі з іншими фізіологічними особливостями, характерними для дитячого віку. Якщо йому чогось кортіло і це раптом здійснилося — наприклад, йому говорили комплімент, — він радів такою раптовою, палкою, нестримною, буйною радістю, що не міг її стримати й приховати; утіха розливалася миттю по всьому його обличчю; яскравий рум'янець шарів крізь тонку шкіру щік; очі світилися сором'язливістю й радістю. І бабуся одразу ж відгукувалася на цей чарівний вираз щирости й відвертосте, тим паче, що тоді, як ми приятелювали з Сен-Лу, він, зрештою, не був облудним. А проте я знав ще й іншого (а таких немало), у кого фізіологічне щиросердя цього перебіжного рум'янцю не виключало аж ніяк лукавства; часто краска на лиці говорить лише про те, що навіть у безчесних людей радісне почуття буває таке сильне, що вони перед ним безборонні і мусять признатися до нього перед іншими. Але особливо захоплювалася бабуся природністю, з якою Сен-Лу без зайвої балаканини признавався у своїй симпатії до мене і для передачі якої в нього знаходилися такі слова, яких бабуся сама, за її твердженням, не могла б знайти, слова влучні і справді ніжні, під якими підписалися б «Севіньї і Босержан»; він не боявся кепкувати з моїх вад (угадуючи їх, на бабусин подив, дуже проникливо), але кепкував так, як кепкувала б вона, зичливо, підносячи, навпаки, мої душевні прикмети з запалом і завзяттям, діаметрально протилежними стриманості й холодності, якими його однолітки прагнуть зазвичай утвердитися. Щоб часом я не добув остуди, він, як холоднішало, а я цього не помічав, укутував мені ноги пледом; якщо він відчував, що я нуджу світом або нездужаю, то засиджувався ніби знічев'я зі мною ввечері; словом, опікувався мною навіть більше, ніж, на бабусину думку, годилося б, бо моєму здоров'ю був би корисніший гарт, але його турботливість глибоко зворушувала бабусю, як доказ його прихильности до мене.

Ми й незчулися, як уже стали нерозлий-друзями. Сен-Лу говорив «наша дружба» так, ніби йшлося про щось важливе й чудове, суще поза нами, а незабаром він уже називав це найбільшою — поминаючи почуття до коханої — радістю свого життя. Ці слова майже засмучували мене, я не знав, чим на них відповісти, бо при ньому, розмовляючи з ним (та й, мабуть, при будь-кому) я не зазнавав такого раювання, яке міг би пережити на самоті. Вряди-годи, зоставшися сам, я відчував, як із дна моєї душі починає джерелитися, бити живою цівкою якесь блаженство. Але якщо я був із кимось, якщо я розмовляв із приятелем, моя душа робила вольт, думки мої текли вже до співрозмовника, а не до мене самого і, йдучи у противному напрямку,