Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Монкорне, за шлюбним контрактом, зробив Віржіні де-Труавіль своєю спадкоємницею. Цілком підкорившись своїй дружині, як видно з листа Блонде, він поки що тільки мріяв про майбутнє потомство; але його прийняв Людовік XVIII, який нагородив його орденом Святого Людовіка, дозволив йому прилучити до свого сміховинного герба герб Труавілів і пообіцяв титул маркіза, коли він відданістю своєю заслужить перство.

Через кілька днів після цієї аудієнції було вбито герцога Беррійського; павільйон Марсан узяв гору, міністерство Вільєля захопило владу, усі нитки, протягнуті Труавілями, було порвано, довелося їх підв'язувати до нових міністерських кілочків.

— Зачекаємо, — казали Труавілі Монкорне, якого, до речі сказати, Сен-Жерменське передмістя засипало своєю ласкою.

Усе це може пояснити, чому генерал повернувся в Еги тільки в травні 1820 року.

Щастя, невимовне для сина ремісника із Сент-Антуанськуго передмістя, — дістати собі в дружини молоду, елегантну, розумну й лагідну жінку, одне слово, справжню Труавіль, що відчинила перед ним двері вcix салонів Сен-Жерменського передмістя, можливість дати їй розваги Парижа, — ці різноманітні радості в такій мірі загасили спогади про сцену з егським управителем, що генерал остаточно забув не тільки про існування Гобертена, а навіть про його ім'я. У 1820 році він повіз графиню в Еги, показати їй свій маєток. Він затвердив усі рахунки й договори Сібіле, не особливо в них заглиблюючись: щастя ж не причіпливе. Графиня, дуже щаслива, що зустріла таку чарівну особу в дружині управителя, зробила їй подарунки, як і її дітям, з якими зараз же стала гратися.

Вона доручила архітекторові, що прибув із Парижа, зробити деякі переробки в Егах, бо вирішила, на великий захват генерала, жити шість місяців на рік у цьому чудовому маєтку. Усі заощадження генерала пішли на замовлені архітекторові переробки й на найчарівнішу обстановку, виписану з Парижа. Еги набули тоді того остаточного вигляду, який обернув їх на унікальну пам'ятку різноманітної витонченості за чотири століття.

У 1821 році Сібіле майже примусив генерала приїхати раніше травня, йшлося про дуже важливу справу. Строк дев'ятирічного договору на тридцять тисяч франків, укладеного Гобертеном в 1812 році з якимсь лісопромисловцем, кінчався 15 травня і цього року.

Отож, перш за все, Сібіле, оберігаючи свою репутацію чесної людини, не хотів втручатися у відновлення договору. «Ви знаєте, пане граф, — писав він, — що я цього вина не п'ю». Далі лісопромисловець претендував на певне відшкодування збитків, яким раніше він ділився з Гобертеном, бо мадмуазель Лагер йшла на це, ненавидівши судові процеси. Ця претензія мала своєю підставою спустошення лісів місцевими селянами, які поводилися з егськими лісами так, ніби мали в них узаконене право рубання. Брати Гравло, лісопромисловці з Парижа, відмовлялися зробити свій останній внесок, пропонуючи довести експертизою, що цінність лісу зменшилася на одну п'яту; вони посилалися на прецедент, що утвердився за часів мадмуазель Лагер.

«Я вже розпочав з цими панами, — писав Сібіле у своєму листі,— позов у віль-о-фейському суді, бо вони, у зв'язку з цим договором, обрали місцем свого проживання будинок мого колишнього патрона нотаріуса Корбіне. Я побоююсь рішення на їх користь».

— Справа йде про наші прибутки, моя люба, — сказав генерал, показуючи листа дружині.— Чи хочете ви поїхати в цьому році в Еги раніше, ніж торік?

— Їдьте; я приїду до вас у перші ж теплі дні,— сказала графиня, зрадівши перспективі лишитися на самоті в Парижі.

Отже, генерал, знаючи смертельну хворобу, яка жерла цвіт його прибутків, поїхав сам з наміром вжити рішучих заходів. Але він розраховував, як побачимо далі, без Гобертена.

— Ну, метр[76] Сібіле, — говорив генерал на другий день після приїзду своєму управителеві, даючи йому цю дружню назву, щоб довести, як високо він цінує юридичні знання колишнього конторника, — отже, ми, висловлюючись міністерським стилем, на порозі великих подій?

— Так, пане граф, — відповів Сібіле, йдучи за генералом.

Щасливий власник Егів прогулювався перед конторою управителя, вздовж ділянки, на якій пані Сібіле розвела квіти і за якою лежала широка галявина, зрошувана розкішним каналом, описаним Блонде. Звідси виднівся вдалині Егський замок так само, як із замку було видно з одного боку павільйон контори управителя.

— Але, — продовжував генерал, — в чому ж труднощі? Я буду судитися з братами Гравло, грошові рани не смертельні,— я так широко оголошу про здачу лісу в оренду, що, завдяки конкуренції, зможу взяти за нього справжню ціну.

— Справи так не робляться, пане граф, — заперечив Сібіле. — Коли у вас орендарів не буде, що ви зробите?

— Сам рубатиму свої лісові ділянки і продаватиму свій ліс.

— Ви станете лісоторговцем? — спитав Сібіле, помітивши, що генерал знизує плечима. — Хай буде так. Облишмо осторонь ваші тутешні справи. Подивімося на Париж. Вам доведеться найняти там лісовий двір, оплатити патент і податки, оплатити право сплаву, ввізне мито, взяти на себе витрати по вивезенню дров з лісу, по їх укладанню; нарешті, найняти постійного агента…

— Це нездійсненне, — жваво перебив зляканий генерал. — Але чому ж у мене не буде орендарів?

— У пана графа тут є вороги!..

— Хто ж?

— Насамперед пан Гобертен…

— Чи це не той пройдисвіт, на місце якого пішли ви?

— Не так голосно, пане граф! — розгублено сказав Сібіле, — ради бога, не так голосно. Моя куховарка може вас почути…

— Як! Я не можу в себе дома говорити про мерзотника, що