Читати книгу - "Ходіння по муках"

Відкотивши комір пальта, Іван Ілліч сів у крісло коло дивана, обличчям до вікна. Там, у сніговій темряві, блукало якесь неясне світло. Чи то з Кронштадта, чи то ближче звідкілясь — обшукували прожектором небо.

«Добре б у грубці затопити, — подумав Іван Ілліч. — Як би так спитати обережно, де у Даші сірники?»

Але він не наважувався. Аби знати точно, що вона — плаче, дрімає? Надто вже було тихо. В усьому багатоповерховому будинку — пустельна тиша. Тільки десь негучно, зрідка ляскали постріли. Раптом шість лампочок у люстрі злегка зажевріли, червонувате світло ледве освітило кімнату. Виявилось, що Даша коло письмового стола, — сиділа, накинувши шубку поверх ще чогось, відставивши одну ногу у валянку. Голова її лежала на столі, щокою на промокашці. Лице худе, змучене, око відкрите, — навіть ока не заплющила, сиділа незручно, неприродно, абияк…

— Дашенько, не можна все ж таки так, — глухувато сказав Телєгін. Йому нестерпно стало жаль її. Він пішов до стола. Але червоні волосинки в лампочках затріпотіли й погасли. Тільки й було світла, що на кілька секунд.

Він спинився за спиною Даші, нахилився, стримуючи дихання. Дуже ж просто, — хоч би погладити її мовчки. Але вона, як труп, нічого не відповідала на його наближення.

— Дашо, ну не муч же так себе…

Місяць тому Даша народила. Дитина її, хлопчик, померла на третій день. Пологи були раніше строку — трапились після страшного потрясіння. В сутінки на Марсовому полі на Дашу наскочили двоє, вище людського зросту, в розмаяних саванах. Мабуть, це були ті самі «стрибунці», які, прив’язавши до ніг особливі пружини, лякали в ті фантастичні часи весь Петроград. Вони заскреготіли, засвистіли на Дашу. Вона впала. Вони зірвали з неї пальто і пострибали через Лебяжий міст. Деякий час Даша лежала на землі. Шмагав дощ поривами, дико шуміли голі липи в Літньому саду. За Фонтанкою протяжно хтось кричав: «Рятуйте!» Дитинка била ніжкою в животі Даші, просилася в цей світ.

Вона вимагала, і Даша підвелась, цішла через Троїцький міст. Вітром прибивало її до чавуйних поручнів, мокре плаття липло між ногами. Ні вогню, ні прохожого, внизу — схвильована чорна Нева. Перейшовши міст, Даша відчула перший біль. Зрозуміла, що не дійде, хотілося тільки добратись до дерева, прихилитися за вітром. Тут, на вулиці Червоних Зір, її спинив патруль. Солдат, придержуючи гвинтівку, нагнувся до її помертвілого обличчя:

— Роздягли. От сволочі! Еге, дивись, вагітна.

Він і довів Дашу додому, втягнув на п’ятий поверх. Грюкнувши прикладом у двері, закричав на Телєгіна, що висунув голову:

— Хіба це діло — ночами дамочку саму пускати, на вулиці мало не обродилась… Чорти, буржуї безмозкі…

Пологи почались тієї ж ночі. В квартирі з’явилась балакуча акушерка. Муки закінчились через добу. Хлопчик не дихав — наковтався води. Його ляпали, розтирали, дмухали в рот. Він скривився і заплакав. Акушерка не втрачала надії, хоч у дитини почався кашель. Вона все плакала, жалібно, як кошеня, не брала груді. Потім перестала плакати і тільки кректала. А вранці на третій день Даша потягнулась до колиски і відсмикнула руку, — намацала холодне тільце. Схопила його, розгорнула, — на високому черепі його світле й ріденьке волосся стояло сторч.

Даша дико закричала. Кинулася з постелі до вікна: розбити, викинутись, не жити… «Занапастила, занапастила… Не можу, не можу!» — повторювала вона. Телєгін ледве вдержав її, поклав у ліжко. Виніс з кімнати трупик. Даша сказала чоловікові:

— Поки спала, до нього прийшла смерть. Зрозумій же, — у нього волоссячко стало сторч… Сам-один мучився… Я спала…

Ніякими умовляннями не можна було відігнати від неї уявлення про самотню боротьбу хлопчика зі смертю.

— Добре, Іване, я більше не буду, — відповіла вона Телєгіну, щоб не чути чоловікового розважливого голосу, не бачити його здорового, рум’яного, незважаючи на всі нестатки, «життєрадісного» обличчя.

Телєгінського здоров’я з лишком вистачало на те, щоб від світанку до пізньої ночі гасати в подертих калошах по місту, шукаючи будь-якої підсобної роботи, продовольства, дрівець та іншого. По кілька разів на день він забігав додому, був надзвичайно дбайливий і уважний.

Але саме це ніжне піклування менш за все було зараз потрібне Даші. Чим більше Іван Ілліч виявляв життєвої діяльності, тим безнадійніше віддалялася від нього Даша. Цілий день сиділа сама в холодній кімнаті. Добре, якщо надходила дрімота, — подрімає, проведе рукою по очах, і ніби нічого. Піде в кухню, згадуючи, що Іван Ілліч просив щось зробити. Але навіть найнезначніша робота падала з рук. А листопадовий дощик стукав у вікна. Шумів вітер над Петербургом. В цьому холоді на кладовищі коло узмор’я лежало мертве тільце сина, який не вмів навіть поскаржитись…

Іван Ілліч розумів, що вона хвора душевно. Погаслої електрики було досить, щоб вона вклякла де-небудь в кутку, в кріслі, закрила голову хусткою і затихла в смертельній журбі. А треба було жити, треба жити… Він писав про Дашу в Москву, до її сестри Катерини Дмитрівни, але листи не доходили, Катя не відповідала чи, може, з нею трапилось теж що-небудь недобре. Трудні були часи.

Тупцюючи за Дашиною спиною, Іван Ілліч випадково наступив на коробку сірників. Зараз же все зрозумів: коли погасла електрика, Даша боролася з темрявою, з тугою, запалюючи час від часу сірники. «Ай, ай, ай, — подумав він, — бідолашна, адже сама цілий день».

Він обережно підняв коробку, — в ній залишилось ще кілька сірників. Тоді він приніс з кухні заготовлені ще зранку дрівця, — це були ретельно розпиляні частини старого гардероба. В кабінеті, присівши навпочіпки, почав розпалювати невелику грубку, обкладену цеглою, з залізною трубою — коліном через усю кімнату. Приємно запахло димком — загорілись тріски. Завив вітрець у прорізах дверцят грубки. Кружало хиткого світла з’явилося на столі.

Ці саморобні грубки дістали згодом дуже поширену назву буржуйок або бджілок. Вони чесно послужили людству під час воєнного комунізму. Прості — залізні, на чотирьох ніжках, з одною