Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Вона заклично простягла до нього руки, та в цю мить пролунав дзвоник у двері. Вискочила в передпокій, одімкнула замок.

У двері бочком просунувся Михайло Дмитрович. Підніс капелюха, вклонився.

— Доброго ранку, — привітався. — Даруйте за ранній візит, — і ще раз підніс капелюха, відкриваючи лисіючу голову. — Мені необхідно з вами поговорити.

— А де ваш грізний начальник? — спитала Аля, придивляючись до відвідувача.

— Кого ви маєте на увазі? — Михайло Дмитрович вирішив, що вона вважає його за співробітника міліції.

— Тепер, здається, на мене черга вибачатися, — задоволено відказала Аля.

Михайло Дмитрович засміявся. Він умів сміятись, як дитина, — заливчасто і невтримно. У сміхові брало участь усе тіло: стрибали повні губи, тряслися плечі, розмахували руки. Аля теж усміхнулася. Крига скресла.

Та вже наступної миті Аля спохмурніла і запитала:

— Хочете говорити про нього?

І про вас, — відповів Михайло Дмитрович, витираючи хусточкою спочатку піт з лоба, затим — сльози.

— А що про мене говорити? Зі мною все ясно.

— Все, та не все. Як у коханні: і місяць світить, і гори високі.

І, щоб Аля не встигла кинути вже наготовлене: “А це стосується лише мене”, Михайло Дмитрович швидко додав:

— Юра гідний кохання. Це я вам кажу цілком об’єктивно, як один із його батьків.

Він і тут не міг стриматися від жарту. На щастя, Аля не помітила цього. Її зацікавило в його словах зовсім інше: “Він знає про Юру багато”.

— Він — оригінальна людина, — вів далі вчений, зовсім невимушено і природно вимовивши слово “людина”. — Могутня, мудра. І, як усяка мудра людина, він не може бути злим. Розум і зло несумісні, бо зло завжди нерозумне.

— Ви їм це казали?

— Звичайно.

І що ж вони?

— Хто не хоче почути, той не почує.

— Вони й мені не повірили. А він же любить мене по-справжньому.

У словах Алі вчувався прихований виклик, і Михайло Дмитрович поквапливо підтвердив:

— Він цілком здатний на глибокі почуття. На значно глибші, ніж…

Михайло Дмитрович хотів сказати “ніж деякі люди”, але спохопився і став жувати губами, підшукуючи відповідне слово. Аля знайшла швидше:

— Ніж багато хто. За це можу ручитися.

Вона навіть притупнула ногою задля більшої переконливості.

Співрозмовник збуджено засопів. Потім сопіння перейшло у задоволене муркотіння.

— Саме це я й хотів сказати.

Аля, як і в першу їхню зустріч, перейнялася до нього довірою і запитала про те, що давно мучило її.

— Може, мені не слід було говорити академіку про Юру?

— Е… є…

— Я дурепа.

Повні губи Михайла Дмитровича то розтягувалися, наче він хотів усміхнутися, то випиналися. Нарешті вони розтулилися, пропускаючи потік слів:

— Е-е, не потерпайте. Вистачало інших фактів, аби його виявити. Кита в карася не впхнеш. Дуже-бо незвичні були Юрині дії та вчинки. Він не такий, як усі, та й до того ж тільки розпочинав знайомитися із світом людей і зовсім не знав мистецтва камуфляжу. Я дуже боюся, щоб це знайомство не затьмарилося чимось непоправним…

— Він добрий.

— Знаю. Та коли слон іде до водопою, він може не помітити на дорозі мурашок.

Аля примружилася, подивилася пильно на співрозмовника, затим запитала:

— Таке співвідношення?

Михайло Дмитрович проникливо усміхнувся:

— А вам би хотілося такого? Мушу вас розчарувати. Ні, звичайно. Я перебільшив. А втім, не беруся точно визначити різницю у мисленні. І не в розмірах справа, як мовив одного разу кравець, виявивши, що пошитий ним костюм — із гнилої тканини. Різниця є, а значить, нам важко передбачити наслідки.

— Тому ви теж хочете, аби він якнайшвидше повернувся?

Михайло Дмитрович поглянув на неї мовби з-над окулярів, хоч окулярів не носив.

І тому, і цьому, тому і цьому, — примовляв він. — А коли відверто, то я ставлюся до нього, як до своєї дитини, розумієте?

Аля кивнула, довірливо поклала руку йому на плече, по-змовницькому запитала:

— А хіба можна якось прискорити його повернення?

— Бумеранг повертається, коли його кидають. Як перший крок я рекомендував полковникові та своєму шефові повернутися на вихідні позиції — припинити всякі пошуки Юри.

— Повністю згодна з вами.

— Однак вони не погодилися. Тітка зебра боїться, що один полічить її смуги, а інший з’їсть, не займаючись ліком, їх теж треба зрозуміти.

— Що ж робити?

— Гай-гай, друже мій, зізнаюся з усією відвертістю, як старий інтелігент, — не знаю. Одна з наших непорушних істин проголошує: розмірковувати легше, ніж діяти. А у вас немає ніяких контактів з Юрою?

Аля відсахнулася. На обличчі з’явився вираз обуреного подиву.

— Невже ви все ще підозрюєте…

Михайло Дмитрович навіть руками замахав:

— Що ви?! Що ви?! Я зовсім не те мав на увазі. Я запитую про неусвідомлені контакти. Наприклад, ви могли бачити його вві сні…

Аля залилася краскою. Брови Михайла Дмитровича здивовано полізли вгору.

— Це було не раз. Але ж я весь час думаю про нього, — пробурмотіла вона.

— Розкажіть про ваші сни.

Нікому б іншому не могла Аля цього розказати. Хіба що мамі, якби мама була жива. А цьому чоловікові чомусь змогла. І