Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Внизу, в хаті, щось пересували, при тому так енергійно, що стеля тремтіла. Зліз із горища й задивився заспаними очима на сонце, покрите югою. Бузки осипалися, від чого й земля стала бузкова. Починав зацвітати жасмин, доцвітали й ті кілька яблунь, що в них були — позаростали бур’янами. Зайшов у хату: Смердиха-молодша двигала шафку. Двері в меншу кімнату були розчинені на дві створки: в хаті пахло знятою курявою і тим особливим духом, який з’являється під час ремонтів та перестановок.

— Давай поможу, — сказав, і жінка витерла з лоба піт.

Вони потягли шафку вже разом і приставили її до стіни.

— Можеш телевізора на неї поставити, — пожартувала жінка. — Коли купиш.

На розстеленому ліжку, де раніше спав Сашко, лежала купкою білизна: випрана, випрасувана й охайно складена: його сорочки, майки і труси. Тут-таки лежав костюм і шкарпетки. На бильці висіла ковдра, а подушки були без пошивок. Жінка принесла з коридорця каструлі й сковорідку: на столі вже лежала вермішель, борошно, мішечки й пакунки з крупами.

— Картоплю переділю пізніше, — сказала Марія, вона від клопотів та роботи розчервонілася й стала майже гарна. Такою бувала, коли мастилася хата, в кімнатах лунали розлунені голоси, пахло глиною і водою. Він помилувався на неї й зараз, але відразу ж схаменувся — це ж зовсім не те, не чепурить вона зараз своє гніздечко, скоріше навпаки. Переніс до себе стільця, бо їх тут стояло два.

— Ти заб’єш двері чи я? — спитала Марія.

— А може, їх не забивати, — мовив ніяково.

— Ну, ні! — сказала гостро. — Коли вже розлучатися, то в усьому.

— А може, Сашко захоче до мене зайти?

— Знайде як! — відрізала Марія. — Нічого не забула? По-моєму все…

— Слиш, це! — несміливо мовив він. — Я зараз без копійочки, то, може, це…

— Що це? — перепитала вона.

Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.

— Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності…

— Як так, відкупила? — аж здуміла жінка.

— Тобі вони більше тра, — сказав він. — Недорого візьму. Троячку…

Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

— Гаразд! — сказала Марія й пішла по гроші.

Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

— Я того, — мовив, подивившись упритул. — Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того…

— Продаси мені? — все ще здивовано спитала Марія.

— Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу — тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

— Ти це тепер придумав? — трохи насмішкувато спитала.

— Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось…

Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

— Так коли забивати: зараз чи пізніше? — крикнув він.

— Зараз забивай! — почувся із сіней її голос.

Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

— Так не хочеться забивати! — сказав.

— Не виляй! — відрізала і руки в боки кинула. — Думаєш, передумаю… Нє, дорогуша, цього не буде! — кулаками вдарила один об одний. — Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

— Та пойняв, — протяг він. — Дверей не хочеться портить…

— Давай я! — сказала гаряче.

— Ну, чого, — мовив в’яло, — і я можу.

Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

— Забивай! — крикнула вже зі своєї хати.

Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

— Нє, — сказав глухо. — Не можу я!

Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.

— Давай сюди! — наказала й забрала молотка й цвяхи. Він без спротиву все те добро віддав, і знову по-дурному подумав, що труну випадає забивати комусь сторонньому, а не тому, хто в ній лежить, отож він у ній лежав, а власне сидів на стільці і єдину втіху мав: троячку в кишені, яка тепло його гріла й бадьорила. З того боку в цей час загупав молоток, і йому здалося, що ті цвяхи входять не в дерево дверей, а в його тіло, і так боляче входять. Ніби бачив, як невправно ходить у жіночій руці молоток, як туго лізуть цвяхи, згинаються й кривляться, як відлітає від дощок стара фарба, оголюючи жовте тіло деревини, як кришиться та фарба на підлогу, а по тому раптом настала така гнітюча тиша, що відчув: ось воно й відбулося їхнє розлучення; от він і опинився сам як палець у цьому світі; ось і прийшов початок кінця: його забито в труні, і зараз опустять в яму, і зараз закидають землею й усі навіки забудуть, що існував такий-собі Смерд-молодший, який невідь для чого жив на білому світі й ні для чого не був потрібний, бо саме такого кінця і заслужив, і це навіки, навіки, навіки. І коли б не троячка в кишені, яку обережно й любовно мацав, розпач би зовсім його опанував. Але в нього було в цьому світі ще й діло, яке мав зробити: знайти дві жердки і збити драбинку, аби влазити нею у вікно; всі-бо знають (і жінка, і батьки, й він сам), що зробити других сінець він уже не зможе, не має вже для того сили, отож лазитиме в свою нору драбинкою (дай боже, сили й для цього), на ніч втягуватиме її в кімнату, а на день виставлятиме. Отож треба не гаятися, поки ще не зовсім опустився і ще притомний, і зробити це останнє, що має, але йому було так тяжко вставати зі стільця, так тяжко розгинати тіло — ліпше б навіки закоцюбнути, і хай його й справді винесуть разом із цією заколоченою труною й викинуть у морок небуття. Відчинив вікно, і в обличчя йому пахнуло духом цвіту яблунь, жасмину й доквітаючих бузків, заридав у глибині дня соловей, а на стовпа, що стояв біля їхнього обійстя, отого самого, який світив їм ввечері ліхтарем, прилетіла пара горлиць і затуркали й почали цілуватися; і Смерду захотілось нагнутися, схопити, що під руку потрапить і жбурнути в тих птахів. Але він застогнав, перекинув ногу через лутку, а тоді й другу — цибнув, упавши на всі чотири. І коли б жив він раніше, тоді, як вірили у вовкулак, то помчав би з цього двору на чотирьох, щоб ніколи більше сюди не повертатись, але він жив у раціональні часи, отож устав, обтрусив руки й тільки тепер побачив, що навпроти стоїть і пильно дивиться на нього мати, і що мати не просто здивована з того, що вилазив він у вікно, а й уражена, і що вона не відпустить його, поки не задасть ті кілька запитань, які в’їлися в неї гачками, і що вона не заспокоїться, поки не вирве з тіла тих лихих гачків, бо деруть вони її. Через це звів на матір тихі, сині й покірливі очі й віддав себе у жертву тим маленьким очкам і лихим гачкам її запитань.

— Чого це лазиш через вікно? — спитала мати. — Дверей тобі мало?

— Тепер я так і лазитиму, — сказав лаконічно, обливаючи її синім світлом лагідних очей.

— А що це у вас там гупало? — викинула мати другого гачка.

— Забивали двері, — коротко пояснив він.

— То це ви шо: посварилися чи розійшлись?

— Розійшлися, — сказав він. — І навіки.

— А чого вона віддала тобі меншу кімнату? Це ж твій дім.

— Так захотів я. Ми розійшлися полюбовно, — мовив він.

— І ти був такий дурний, що взяв собі менше, а віддав більше?

— Ну да! — сказав він. — Їх двоє, а я один.

— І це ти не міг собі вибрати так, щоб ходити через двері?

— Я драбинку собі зроблю, — мирно сказав.

— І ти не міг узяти її за коси й викинути з нашої хати геть?

— Ми полюбовно розійшлися, — сказав Смерд-молодший і кліпнув білими віями.

— Ти дурний чи малахольний? — спитала чи строго, чи здивовано мати.

— Ваша кров, — сказав і пішов спокійненько повз неї, бо вже відповів на всі її запитання.

Смердиха-старша метнулася притьма до Смерда, який і сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки. Вона затараторила і замахала руками, а Смерд-старший звів до неї такі ж, як у їхнього сина, тільки строгіші й важкіші, очі, — від того погляду в неї часом і мурашки по спині бігали, — і сказав коротко і владно:

— Згинь, сатано! Немає в мене сили на вашу колотнечу!

І Смердиха-старша заломила руки і вдарила ними об поли, але старий Смерд уже не бачив її й не чув, бо руки його не переставали плести сіточку, а очі спочивали на синьому плесі ріки, на якому нерушно стовбичили сині й чорні човни, і в тих човнах сиділи шоколадні рибалки, вистромивши перед собою списи вудок; старий Смерд пристрасно мріяв і собі опинитися біля них і між них. Через це він і не чув причитань, скиглінь і волань своєї жінки, а коли того ніхто не чує, то навіщо скиглити чи волати, резонно подумала стара Смердиха. Отож перепила скиглити й хутенько шмигнула на вулицю, де вже її чекали пащекухи: ряба Надька, куца Наталка, стара діва Людка і ще там хтось. Вона подибала до них, як качка з перебитим крилом, а Смерд-молодший у цей час розрізів на дві частини довгу дошку, щоб з неї зробити драбину-містка до власного вікна. Йому все ще не вірилося, що все це відбулося, тим більше, що не відчував за собою вини — ну, обійняла його, бавившись, маруха, та це ще нічого не значить. Отож він майстрував драбинку, позираючи на двері, які ще вчора були його, — сподівався-бо, що з тих дверей вийде його жінка, і він спробує ще раз із нею і перебалакати. Його насторожувало те, що вона, натурально вибухнувши там у бур’янах і побивши на ньому й марухах відро, отак несподівано втишилась і не виявляла супроти нього й найменшого гніву — оцього до кінця він і не розумів. Знову помацав у кишені три карбованці і всміхнувся; принаймні, сьогодні мав надію поліпшити настрій, а про завтра такі, як він, ніколи не думають. Прибив до дощок поперечки (молоток і цвяхи взяв тут, у столі, що стояв надворі), позгинав виступи з того боку — жінка з дому не виходила Не поралася вона й біля плити в сінцях — очевидно, переживає. І йому стало зовсім добре від того, що вона "переживає", бо коли так, не все ще в нього закінчено: нехай перевіситься й перегорить, висердиться, скільки їй-треба — він, може, теж сердився б, коли б побачив її в обіймах хоч би Партизана. Та це вже було щось несусвітне, аж головою покрутив, тоді поволік драбину до вікна і встановив.