Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Тобі ж раніше подобалося, дівчинко, — схилившись, почав цілувати всюди, де міг дотягнутися, але Лія старанно крутила головою.

— Не роби цього, чуєш, не роби, я ж не пробачу.

— А ти думаєш, потім мені треба буде твоє пробачення? Я ж просто хочу тебе до нестями.

— Тільки я тебе не хочу! — закричала вона на все горло і, здалося, обм'якла, опустила руки, дозволяючи себе роздягнути.

Та тільки я завмер від почутих слів, і, піднявши за підборіддя її голову, подивився в порожні заплакані очі:

— Повтори...

— Ти мені огидний. Мені неприємні твої дотики.

— Я тебе не впізнаю, мала, — відчайдушно раптом зашепотів я, і, перемістивши руки, великими пальцями взявся витирати сльози.

— Все закінчилося, Даміре. Це фініш.

— Лі...

— Відвези мене, благаю, — ледь помітно прошепотіла вона, і мої руки ослабли, повисли вздовж тіла.

Вона все вирішила за нас двох, навіть не запитавши мене, що я відчуваю. У неї інше життя, не те, що я вигадав, у неї все інше.

— Я б хотів залишити тебе тут. Я б зробив все, щоб створити для тебе тимчасовий комфорт в цьому місці, тільки якби ти сказала, що він тебе шантажує і ти його не любиш. Я б все зробив.

— Мені добре з ним, — немов вирішивши добити мене, єхидно посміхнувшись, промовила вона і, поправивши на собі речі, додала: — Він ласкавий, не переживай за мене.

— Звичайно, крихітко. Звичайно, не стану переживати, — брехав я із сердитим оскалом, міцно стиснувши кулаки, щоб знову не вчепитися в неї і не почати роздягати.

Навіщо? Адже вона не хоче цього.

— Відвезеш мене?

— На жаль, — головою кивнув у бік виходу і пішов за коханою, яка ні секунди не збиралася тут затримуватися.

Я вимкнув світло і закрив двері, ми підійшли до авто і завмерли. Лія чекала, поки я відкрию машину, а я намагався якомога глибше вдихнути її запах і не стримався, ривком розвернув її, і з жадібністю, наче це остання крапля води на землі, почав цілувати її губи. Спочатку вона не відповідала, але я язиком розсунув її губи і, нарешті, торкнувся гарячого язика. Цілував так, немов востаннє, і не був впевнений, що колись це повториться. Язиком пестив її язик, губами цілував її губи, і тримав обличчя в своїх долонях. Вона пристрасно відповідала мені, горіла від моїх поцілунків і стогнала, брехала, що ненавидить і стогнала. Сама на мить торкнулася мого обличчя руками, а потім, немов отямившись, прибрала їх, розриваючи мене на шматки.

Відпустити зміг лише тоді, коли обом бракувало дихання, коли легені горіли, а пульс голосно стукав у скронях. Що за хрінь спонукала її брехати мені, я не знав, вона горіла, плавилася зі мною, але очі..., варто було їй підняти повіки, як в очах я знову побачив порожнечу.

— Поїхали, — сказав я, і сердячись, обійшов машину, дозволивши їй самій сісти в салон.

Дорогою назад, жахливо давила тиша і запах..., її запах, такий рідний і улюблений. Мені здавалося, я звихнуся, дах точно поїде, адже розумів, що тепер нескоро буду ось так вдихати її, відчувати поруч. Якщо взагалі колись буду. Від цієї думки лише міцніше стиснув кермо, борючись з бажанням рвонути машину в бік нашого будинку.

Під'їхавши до набережної, ми кілька хвилин сиділи мовчки, боячись порушити беззвучний контакт, який встановився між нами. Повернувши голову, я подивився на губи Лії, які вона кусала, видаючи свою нервозність.

— Навіщо ти це робиш? — запитав я, тільки мав на увазі зовсім не губи, а її вчинки.

— Забери готель, — тихо попросила вона, дивлячись прямо перед собою.

— Що? — не повірив в почуте, і ошелешено спробував заглянути їй в очі.

— Я була з тобою не заради грошей. Такий щедрий подарунок мені не потрібен. Я піду, мені пора.

— Ліє, — покликав я, коли вона збиралася вийти з машини, — я прийму тебе. Коли награєшся — прийму...

— Я не повернуся... — серйозно відповіла дівчина і, відкривши двері, покинула теплий салон автомобіля.

Усередині все обірвалося, я простежив за нею поглядом, звернувши увагу, як вона повільно пішла набережною, кутаючись у пальто і ховаючи носика в шарф. І тільки зараз зрозумів, що пішла вона від мене назавжди. Їй потрібен тільки виродок Шираєв, а зі мною вона просто добре провела час.

Сьогодні я спеціально залишився в місті, в своїй квартирі, щоб не бачити її речей, щоб не чути запах і не згадувати, що і як вона робила в нашому домі. Сьогодні я просто божеволів від болю, що вона виходить заміж за іншого. Його вона любить, з ним їй добре, а я був лише для практики, для розваг. Яка ж Артем скотина, підклав під мене свою дівчину, тільки, щоб я навчив її тра*атися. Яка нісенітниця! Що у нього в голові творилося? Яка нормальна людина так вчинить? Не вірю, не вірю в це досі. Але Лія навіть від готелю відмовилася, прекрасно знаючи скільки я вклав в нього бабок. Через це я ще більше не розумів Шираєва, адже він так мітив на ту землю, а тепер міг отримати і бонус — цілий готель. Міг по повній помститися мені, відібравши його. Або його метою було завдати болю, віднявши дівчину?