Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

1 158
0
21.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 109
Перейти на сторінку:
щоб швидко робота йшла, кожному треба прикласти руку.

— Ладо! — прокотилося серед юрм.

Після князя за плуг узявся найстарший з воєвод, а за ним усі інші; кожен, хоч хвилинку, а подержався за чепіги. Таким чином оборали довкола майбутнього городища, залишивши місце тільки для брами.

На пагорбі, край озера, розпалили святий вогонь, принесений з Ледниці; сюди вже навозили й колод, що мали послужити підвалинами для майбутнього княжого терема. За старовинним звичаєм, для того, щоб відігнати злих духів, будівлі закладали «на головах». Якщо не було інших офір, під першу підвалину вбивали півня. І тут стояло напоготові дванадцять полонених німців; вони б наклали головами, якби при розкопуванні раптом не виявили безлічі людських кісток; Візун оголосив це найкращою прикметою; тепер не було потреби позбавляти полонених життя: сама доля багато літ тому приготувала для Кнезьна пожертву.

І ось на колишнє попелище лягли колоди, окресливши на землі зруб майбутнього будинку. Посередині вже стояв стіл, засланий вишиваними рушниками, а на ньому лежав хліб, щоб ніколи не бракувало його в домі. Коли закладали зруб і поріг, за звичаєм, загнали сюди барана й забили в пожертву; лише після цього ввійшов князь, а за ним старійшини. Тут почали частувати всіх, хто б не завітав; годували й поїли цілий день і цілу ніч, співали пісень і веселилися.

На другий день розпустили по домах війська, вирядивши з ними воєвод; залишили тільки невеличкий загін для оборони нового городища й особистої охорони нового князя. Ратники з піснями розходились по лісах, благословляючи мир, що настав нарешті після наїздів і запеклих боїв.

У майбутньому городищі вже метушилися люди, квапливо ставлячи хати і щось будуючи. Не тільки для, князя, а й для його дружини зводились над Єленем та біля замку будинки; просто на очах росло поселення, яке, за переказами, колись уже тут існувало.

П'ястун, поки кінчали для нього терем, жив у звичайному курені, іноді навідуючи свою стару лісову хижу, за якою весь час сумував. Коли нарешті звели дах і можна було вже зачинити двері, а на черені розкласти вогонь, перевезли з-над Гопла в нове городище все майно П'яста, щоб колишня убогість і прості речі домашнього вжитку завжди нагадували князеві та потомству його, що він з кметів походить.

Хоч старий і носив князівський плащ та шапку, у світлиці він повісив свого сіряка, щоб постійно дивитися на нього; під вікнами мальованих покоїв звелів поставити вулик у пам'ять про лісові борті. А весною трапилася дивна річ: лелека, котрий жив на старій хаті, вимостив собі гніздо на даху терема. Свого єдиного сина Земовіта П’ястун виховував так, щоб не забував він звичаю землеробів і нарівні з убогими жив скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду.

Нам залишається тільки оповісти про долю Домана і Дзіви, що теж незабаром вирішилась.

Коли кмети роз'їхались по дворах, повернувся й Доман до себе додому; але він місця собі не знаходив, тинявся з кутка в куток і все думав, що його робити: чи викинути дівчину з серця, чи знову її викрасти і вже господинею привезти у свій дім. Добек усе ще лежав із своєю раною на Ледниці, поволі набираючися сил і здоров'я; отже, саме була нагода відвідати його, і це нікого б не здивувало. Та вирушив він не сам… Взяв із собою кількох найхоробріших челядників. У зв'язку з будівництвом князівського палацу і городища на березі озера скупчилось багато люду — теслів та інших майстрів. П'ястун особисто наглядав за будівництвом городища. Доман, прибувши сюди, знайшов більше свідків, ніж сподівався, і разом з челядниками поїхав далі, щоб знайти безлюдний берег, звідки можна було б переправитися на Ледницю.

Облюбувавши між двома пагорбками невеличку заплаву, зарослу очеретом і кущами верболозу, вони залишали коней. Рибалки дали їм човни, і Доман десь аж надвечір разом з п'ятьма челядниками поплив на Ледницю; поки пливли, він пояснив хлопцям, що мають робити.

Причалили за храмом, у такому місці, куди рідко хто запливав; сховавши човни у високій траві, Доман подався до хати Візуна. Старець, побачивши свого вихованця, підвівся і розпростер обійми: він любив його й дуже радів зустрічі з ним. Не сумнівався, що Доман прибув навідати Добка, який, хоч і кульгав, але вже міг вийти за поріг і прогулятись, спираючись на палицю. Коли Візун пішов, Доман признався другові, чого прибув сюди.

— Як старий повернеться, — сказав він, — ти забавляй його. А почуєш крик, постарайся, щоб він не кинувся в погоню, поки мої човни не відчалять від берега. Я привезу за неї викуп до храму, все дам, чого б не зажадали, а таки візьму цю дівчину. Я купив її кров'ю своєю.

Уже вечоріло, і Доман попрямував до храму, де сподівався знайти Дзіву, бо вона найчастіше біля вогню сиділа. Та її тут не було.

Він вискочив з храму, подивився в садок, оббіг майже весь острів, однак ні в кого не смів запитати про неї. Вже почало смеркати, як нарешті Доман здаля помітив її; вона йшла берегом, і він поспішив до неї. Впізнавши Домана, Дзіва спершу хотіла було прискорити ходу, щоб не стрітися з ним віч-на-віч. Але хлопець так спритно перегородив їй дорогу, що красуня не змогла від нього втекти. Тоді вона зупинилася, щоб не виказати, що боїться його. Доман підійшов до неї і навіть не привітався, ніби вчора бачив її.

На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.

— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.

— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.

— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.

Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.

Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.

Довкола не було живої

1 ... 100 101 102 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"