Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Федерація вирізала Ґолінь Ніїс із однієї простої причини: бо не вважала нікарців людьми. А якщо ваш супротивник не людина, а тарган, то яка різниця, скількох ви вбили? Яка різниця між тим, щоб задавити одну мураху й підпалити мурашник? Чому не можна відривати крила в комах задля власної розваги? Можливо, жук і відчуває біль, але хіба для вас це важливо?

Якщо ви жертва, то що такого змогли б сказати, щоб кат побачив у вас людину? Як змусити ворога взагалі вас побачити?

І навіщо пригноблювачам узагалі цим перейматися?

Війна — це про крайнощі. Або ми, або вони. Перемога або поразка. Серединного шляху не буває. Не буває милосердя. Не буває капітуляції.

Жинь усвідомила, що така ж логіка виправдала і знищення Спіру. Винищення цілої раси за одну ніч Федерація взагалі не вважала звірством. Лише необхідністю.

— Ти несповна розуму.

Жинь смикнула головою. Вона потонула в ще одному виснажливому заціпенінні. Двічі моргнула і вдивлялася в темряву, доки джерело голосу не змінилося з безформних тіней на дві впізнавані постаті.

Під воротами стояли Алтань і Чаґхань. Чаґхань міцно схрестив руки на грудях, а Алтань прихилився до стіни. З шаленим калатанням серця Жинь пірнула під низьку стіну, щоб вони не побачили її, якби раптом глянули вгору.

— А якби були не лише ми? — запитав Алтань низьким нетерплячим тоном. Жинь була вражена, Алтань здавався таким готовим, таким живим, яким не був багато днів. — Якби нас було більше?

— Не починай знову, — сказав Чаґхань.

— А якби були тисячі Цике, солдатів, таких могутніх, як ми з тобою, солдатів, які змогли б прикликати богів?

— Алтаню…

— А якби нам удалося підняти цілу армію шаманів?

У Жинь очі полізли на лоба. Армію?

Чаґхань видав якийсь непевний звук, схожий на сміх.

— І як ти збираєшся це зробити?

— Ти добре знаєш як, — відповів Алтань. — Ти знаєш, чому я відправив тебе до гори.

— Ти казав, що хочеш лише Хранителя Воріт, — у голосі Чаґханя зростала тривога. — Ти не казав, що хочеш звільнити усіх божевільних.

— Вони не божевільні…

— Вони взагалі не люди! Тепер вони напівбоги! Вони ніби блискавки, ніби урагани духовної сили. Якби я знав, що ти замислив, то не став би…

— Маячня, Чаґханю. Ти знав, що саме я замислив.

— Ми мали звільнити Хранителя Воріт разом, — Чаґхань говорив, немов поранений.

— І звільнимо. І всіх інших також. Фейленя. Хулейнінь. Усіх.

— Фейленя? Після того, що він спробував зробити? Ти не тямиш, про що говориш. Ти говориш про звірства.

— Звірства? — холодно запитав Алтань. — Ти бачив усі ці трупи й звинувачуєш у звірствах мене?

Чаґханів голос поступово вищав.

— Те, що зробили муґенці, — це людська жорстокість. Але самі люди здатні лише на такі руйнування. Істоти, замкнені в Чулуу Корікх, здатні на руйнації зовсім іншого масштабу.

Алтань вибухнув сміхом:

— У тебе що, очей немає? Ти не бачиш, що вони скоїли з Ґолінь Ніїс? Правитель мав би зробити все необхідне, щоб захистити свій народ. Я не буду Теардзою, Чаґханю. Я не дозволю їм перебити нас як собак.

Жинь почула якесь борсання. Ноги шаркали по сухому листі. Руки терлись об руки. Вони б’ються? Не сміючи навіть вдихнути, Жинь визирнула з-за стіни.

Чаґхань схопив Алтаня за комір обома руками й потягнув униз, щоб опинитися на одному рівні з ним. Алтань був на кільканадцять сантиметрів вищий за Чаґханя і міг легко вирватися, однак і пальцем не поворухнув, щоб захиститися.

Жинь із недовірою витріщилася на нього. Ніхто не поводився з Алтанем так.

— Це не повторення Спіру, — просичав Чаґхань. Його обличчя було так близько від Алтаневого, що їхні ніздрі майже торкалися. — Навіть Теардза не випустила свого бога, щоб урятувати один острів. А ти прирікаєш на смерть тисячі людей…

— Я намагаюся перемогти у війні…

— Заради чого? Роззирнися, Тренсиню! Ніхто не поплескає тебе по спині й не скаже, що ти молодець. Нікого не лишилося. Ця країна котиться під три чорти, й нікому нема до того діла…

— Імператриці є діло, — сказав Алтань. — Я відіслав сокола, і вона схвалила мій план…

— Кому є діло до того, що каже Імператриця? — закричав Чаґ­хань. Його руки шалено тремтіли. — До біса твою Імператрицю! Твоя Імператриця втекла!

— Вона одна з нас, — сказав Алтань. — І ти про це знаєш. Якщо з нами буде вона, якщо буде Хранитель Воріт, то ми зможемо очолити цю армію…

— Ніхто не зможе очолити цю армію. — Чаґхань відпустив Алтанів комір. — Ці люди в горі не схожі на тебе. Вони не схожі на Суні. Ти не зможеш їх контролювати, навіть не спробуєш. Я не дозволю.

Чаґхань підняв руки, щоби знову штовхнути Алтаня, але цього разу той їх перехопив, стиснув зап’ястки й легко опустив. І вже не дозволив їм піднятися.

— Невже ти справді віриш, що мене зупиниш?

— Річ не в тобі, — заперечив Чаґхань. — Річ у Спірі. Річ у твоїй помсті. Це все, на що здатні ви, спірлійці, ви ненавидите, спалюєте і знищуєте, не думаючи про наслідки. Теардза єдина з вас мала бодай якийсь глузд. Можливо, Федерація мала рацію щодо вас, можливо, й на краще, що вони спалили ваш острів…

— Та як ти смієш, — сказав Алтань. Він говорив так тихо, що Жинь втиснулася в стіну, немовби якимось чином могла стати ближче й переконатися, що все розчула правильно. Алтаневі пальці міцніше зімкнулися навколо зап’ястків Чаґханя. — Ти переступив межу.

— Я твій Провидець, — сказав Чаґхань. — Я даю тобі поради, бажаєш ти їх чути чи ні.

— Провидець не командує, — зауважив Алтань. — Провидець кориться. Невідданому лейтенанту біля мене не місце. Якщо ти мені не допоможеш, я відішлю тебе. Йди на північ. Йди до греблі. Візьми сестру і зроби все, як ми запланували.

— Алтаню, прислухайся до здорового глузду, — благав Чаґхань. — Не роби цього.

— Виконуй наказ, — різко сказав Алтань. — Іди або покинь Цике.

Жинь пірнула назад за стіну, серце їй шалено калатало в грудях.

Вона покинула свій пост, щойно почула, як Алтаневі кроки стихли на віддалі. Коли Жинь уже не змогла розгледіти з воріт його постать, вона кинулася вниз сходами й вибігла на відкритий шлях. Помітила Чаґханя та Цару — ті саме сідлали відпочилого коня.

— Рушаймо, — сказав Чаґхань сестрі, побачивши, що Жинь іде до них.

Однак Жинь вихопила віжки до того, як Цара змогла пришпорити коня.

— Куди ви? — запитала Жинь.

— Геть, — коротко відповів він. — Будь ласка, відпусти.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Нам наказали поїхати.

— Я підслухала твою розмову з Алтанем.

Цара пробурмотіла щось своєю мовою.

Чаґхань сердито глянув на неї.

— Ти можеш хоч колись не пхати носа в чужі справи?

Жинь міцніше стиснула віжки.

— Про яку армію ви говорили? Чому ти не допоможеш йому?

Чаґхань примружив очі.

— Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.

— То розкажи мені. Хто такий Фейлень? — голосно