Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Насправді, жодної різниці не відчуваєш, — відповів йому, — доки не почнеш цю силу застосовувати. А що відбувається тоді, важко висловити.

— Збираюся незабаром і сам це зробити, — мовив Юрт. — Непогано буде пошвендяти Тінями; може, навіть, знайти десь королівство для себе. Щось порадиш мені?

Я кивнув.

— Не оглядайся, — сказав йому, — не зупиняйся й не роздумуй. Просто йди вперед.

Він розреготався.

— Це звучить, наче наказ для війська.

— Гадаю, певна подібність є.

Він знову розсміявся.

— Ходімо вже й застрелимо того жинда, — сказав Юрт.

Опівдні ми заблукали в непролазній хащі, засипаній галуззям.

Чули, як жинд із тріском прокладає собі шлях крізь бурелом, але поки що не могли зрозуміти, в який він подався бік. Я стояв спиною до Юрта й озирав край гущавини перед собою, намагаючись помітити бодай якусь ознаку його просування, як раптом Фракір щосили стиснула мій зап’ясток, а тоді розкрутилася й упала на землю.

Я нахилився її підняти, не розуміючи, що сталося. Несподівано щось пробриніло мені над головою. Глянувши вгору, побачив стрілу, котра стирчала зі стовбура переді мною на такій висоті, що якби я стояв, вона поцілила б мені у спину.

Навіть не розігнувшись, я швидко обернувся до Юрта. Він саме клав на тятиву наступну стрілу.

— Не оглядайся. Не зупиняйся й не роздумуй. Просто йди вперед, — сказав Юрт і засміявся.

Я пірнув униз і до нього, коли він підіймав лук. Уміліший лучник, мабуть, убив би мене. Гадаю, коли я зробив стрибок, Юрт запанікував і передчасно випустив стрілу. Тому вона застрягла в моєму шкіряному жилеті, а я навіть не відчув болю.

Коли врізався йому вище колін, він випустив з рук лука й упав навзнак. Вихопивши мисливський ніж, відкотився убік і змахнув рукою, цілячись мені в горло. Я перехопив його зап’ясток лівою рукою, і мене силою інерції відкинуло на спину. Зацідивши йому в обличчя правим кулаком, лівою рукою відштовхнув лезо далі від себе. Він заблокував мій удар і коліном влупив мене по яйцях.

Я зупинив кінчик леза лише за кілька дюймів від свого горла, бо цей його удар майже знищив мою оборону. Усе ще сам не свій від болю, я примудрився розвернути стегно так, щоб захистити пах. Водночас заслонився від його руки з ножем правицею, при цьому порізавши собі кисть. А тоді штовхнув його правою рукою, водночас смикнувши лівою, а сам відкотився вліво. Він вивільнив руку з мого захвату, бо я все ще не міг зібратись із силами, і також відкотився убік. Я гарячково намагався відновити сили і тут почув, як він закричав.

Звівшись на коліна, побачив, що Юрт зронив ніж там, куди докотився, а сам заплутався в колючому жмутті сухого гілля і повис на ньому лівим боком. Притиснувши долоні до обличчя, волав без слів, наче поранений звір.

Я побіг до нього подивитися, що сталося, тримаючи напоготові Фракір. Якщо це якийсь трюк із його боку, вона відразу ж обмотає йому горлянку.

Та це був не трюк. Добігши до нього, я побачив, що гострий сук зламаної гілки встромився йому в праве око. Кров сльозилася щокою і переніссям.

— Не смикайся! — гукнув я. — Ти робиш тільки гірше. Дай мені витягти сучок.

— Забери від мене свої кляті руки! — загорлав Юрт.

Зціпивши зуби, зі жахливо перекривленим обличчям він ухопився правицею за сук та відсмикнув голову назад. Я відвів погляд. За мить він заскавчав і впав на землю, утративши свідомість. Я відірвав від своєї сорочки лівий рукав, а від нього смужку, згорнув як подушечку та поклав на поранене око. Ще однією смужкою тканини закріпив тампон на місці. Фракір повернулася на своє місце на моєму зап’ясткові.

Тоді я витяг Козир, який мав доправити нас додому, й підняв Юрта на руки. Мамі це точно не сподобається.

Сила.

Була субота. Ми з Люком цілісінький ранок літали на дельтапланах. Потім зустрілися з Джулією та Ґейл, щоб пообідати разом, опісля усі вийшли на «Зоряному Спалаху» в море й аж до вечора ходили під вітрилами. Приставши до берега, ми пішли у гриль-бар просто в гавані, й там, доки чекали на стейки, я замовив пива, бо ми з Люком влаштували невеличке змагання з армрестлінгу[61], щоб вирішити, кому платити за напої, і він миттєво уклав на стіл мою ліву руку, гримнувши нею об стіл.

Хтось біля сусіднього столика мовив:

— Якби у мене була тисяча доларів, з якої не треба було б сплачувати податок, я б тоді... — а Джулія почула це й розреготалася.

— Із чого смієшся? — запитав я її.

— Кумедний список бажань, — відказала вона. — Я б, мабуть, побажала шафу, повнісіньку дизайнерських суконь, а ще — вишукані прикраси до них. А шафу розмістити в гарному будинку, а будинок — у такому місці, де я була б важливою особою...

Люк посміхнувся.

— Я вбачаю тут перехід від грошей до сили, — зауважив він.

— Може, й так, — відгукнулася вона. — Та, насправді, хіба різниця між ними така вже велика?

— За гроші можна купити все, що хочеш, — промовив Люк. — А якщо маєш силу, то з тобою станеться все, чого захочеш. Якщо є вибір, завжди варто обирати силу.

Звична легка усмішка Ґейл зникла з її обличчя, і воно набрало надзвичайно серйозного виразу.

— Я не вважаю, що сила сама собою важлива, — сказала вона. — Нею треба просто користуватися певним чином.

Джулія розсміялася:

— А що поганого в тому, щоб насолоджуватися своєю силою? Мені це здається прикольним.

— Лише доти, доки твоя сила не стане занадто великою, — докинув Люк.

— Тоді треба мати відповідні амбіції, — мовила Джулія.

— Це неправильно, — заперечила Ґейл. — Кожний має свій обов’язок, і найважливіше — виконувати його.

Уважно подивившись на неї, Люк на знак згоди кивнув.

— Ой, тільки не треба приплітати сюди мораль! — обурилася Джулія.

— Саме треба, — заперечив Люк.

— Я не погоджуюся, — відрізала Джулія.

Люк стенув плечима.

— Але Джулія має слушність, — раптом промовила Ґейл. — Я теж гадаю, що