Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Але ж, якщо у тебе є певний обов’язок, — сказав Люк, — щось таке, що ти повинен у будь-якому разі зробити, скажімо, з міркувань честі, він і стає твоєю мораллю.

Джулія подивилася на Люка, потім на Ґейл.

— Я не зрозуміла, — сказала вона, — ми щойно дійшли згоди? Чи ні?

— Ні, — відказав Люк. — Не думаю.

Ґейл відпила пива.

— Ти кажеш про особистий кодекс, який може не мати нічого спільного з традиційною мораллю.

— Саме так, — підтвердив Люк.

— Тобто, це не мораль. Це просто те, що ти маєш зробити.

— Твоя правда, обов’язок — це те, що людина має зробити, — сказав Люк. — Але водночас це і є мораль.

— Мораль — головна цінність цивілізації, — мовила вона.

— Такої реалії, як цивілізація, не існує, — парирував Люк. — Під цим словом мають на увазі лише мистецтво жити у містах.

— Хай буде так. Тоді це — головна цінність культури, — сказала вона.

— Культурні цінності — поняття відносне, — відповів Люк, посміхаючись. — Судячи з тих, які сповідую я, я правий.

— А яке першоджерело твоїх цінностей? — запитала Ґейл, уважно придивляючись до Люка.

— Не варто нам виходити з чисто філософської площини, добре? — сказав він.

— Тоді, можливо, краще геть відмовитися від цього терміна, — зауважила Ґейл, — і зосередитися тільки на обов’язку.

— А куди ви поділи силу? — спитала Джулія.

— Вона десь тут, але прихована, — сказав я.

Раптом обличчя Ґейл спантеличилося, наче у диспуті ми не повторювали мовлене-перемовлене втисячне, хіба що трохи іншими словами, а, справді, наштовхнули її на якусь нову думку.

— Якщо це дві різні реалії, — протягнула вона, — то яка з них важливіша за іншу?

— Це не різні реалії, — сказав Люк. — Це те ж саме.

— А я так не вважаю, — заперечила Джулія. — Проте обов’язки зазвичай бувають чітко окресленими, а мораль, схоже, можна обирати на власний розсуд. Отже, мене більше приваблює мораль.

— А мені подобаються чітко окреслені реалії, — сказала Ґейл.

Люк сьорбнув пива, ще й легенько відригнувши.

— Та біс із ним! — вигукнув. — Семінар із філософії лише у четвер. А сьогодні у нас вікенд. Хто платить за наступне коло, Мерлю?

Я вмостив лівий лікоть на стіл і наставив долоню.

Коли кожен з нас щосили намагався укласти руку супротивника на стіл, а напруга між нами дедалі зростала, він просичав крізь зціплені зуби:

— Слушність маю я, хіба ні?

— Так, — відказав я за мить до того, як припечатати його руку до столу.

Сила.

Відімкнувши замочок, я витягнув пошту з маленької скриньки у вестибюлі й поніс її сходами нагору до свого помешкання. Там було два рахунки, кілька рекламних проспектів і об’ємний конверт без зворотньої адреси, терміновий.

Зачинивши за собою двері, я поклав ключі до кишені, а дипломат на стілець. Саме прямував до канапи, коли на кухні задзвонив телефон.

Кинувши пошту на кавовий столик, я розвернувся й попростував до кухні. Не знаю, чи був вибух, який стався позаду, достатньо потужним, щоби збити мене з ніг. Не знаю, бо рибкою пірнув уперед у мить вибуху, з власної ініціативи. Я вдарився головою об ніжку кухонного столу. Це мене трохи ошелешило, але все інше у мене залишилося цілим. Усі ушкодження припали на кімнату. Коли я зумів звестися на ноги, телефон припинив дзвонити.

Я й тоді не сумнівався, що є значно простіші способи позбуватися непотрібної пошти, але ще довго загадувався над питанням, хто це зателефонував мені так вчасно.

Іноді я згадував і перший номер зі серії, а саме вантажівку, що вилетіла прямо на мене. Я бачив обличчя водія лише краєм ока, лише мить, перш ніж відскочив убік: безвольне, позбавлене будь-яких емоцій, наче він був мертвий, чи під дією гіпнозу, наркотиків, а може, заклинань. Я вирішив, що правильним може виявитися будь-який із цих варіантів. А може, й усі вони водночас.

Потім був іще нічний напад грабіжників. Вони накинулися на мене без жодного слова. Коли все було позаду і я йшов геть, то, аби оглянути ще раз місце сутички, озирнувся. Мені здалося, що я помітив нечіткий силует людини, яка швиденько заскочила назад до під’їзду — розумний вчинок, зважаючи на те, що тут тільки-но сталося. Проте, цілком ймовірно, це міг бути і хтось, пов’язаний із нападом. Я гризся сумнівами. Ця людина перебувала надто далеко, щоб у разі чого надати поліції мій опис. Якщо я повернуся, а це виявиться ні в чому невинний перехожий, то сам створю свідка, здатного мене ідентифікувати. Щоправда, я не сумнівався, що це безсумнівний випадок самозахисту і справу закриють, ледь відкривши, але матиму неабияку тяганину. Отже, я вирішив послати все під три чорти і пішов собі далі. Ще одне веселе 30 квітня.

А день гвинтівки? Я йшов вулицею, поспішаючи у справах, коли раптом пролунало два постріли. Обидві кулі пролетіли повз мене, і я, ще не розуміючи, що відбувається, побачив, як вони відкололи шматочки цегли на стіні будинку ліворуч від мене. Третього пострілу не було, але з будинку на тому боці вулиці долинув шум, наче щось упало й розтрощилося. На третьому поверсі вікно було розчахнуте.

Я помчав туди. Це був старий багатоквартирний будинок, і двері під’їзду виявилися замкненими, але я не став гальмувати заради умовностей. Знайшовши сходи, злетів ними нагору. Дістався дверей, що, на мою думку, вели до потрібної кімнати, вирішив спробувати старомодний спосіб відчиняти двері, й він подіяв. Двері були незамкнені.

Тримаючись збоку від них, я штовхнув їх, розчинивши навстіж. Побачив порожню кімнату — ні меблів, ні душі. Здавалося, тут ніхто не живе. Чи не міг я помилитись? Але раптом я помітив відчинене вікно, яке дивилося на вулицю, і побачив, що лежить на підлозі. Я зайшов усередину, зачинивши за собою двері.

У кутку лежала зламана гвинтівка. Із подряпин на ложі я здогадався, що, перш ніж відкинути її вбік, нею з розмаху вдарили об найближчу батарею. Потім я помітив на підлозі й дещо інше, мокре й червоне. Небагато. Лише кілька крапель.

Нашвидкуруч обшукав помешкання. Воно виявилося невеликим. Там була ще спальня, тільки одна, і вікно в спальні теж розчинене. Я підійшов до нього. За вікном тягнулася пожежна драбина, і я вирішив, що й