Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

На чорному металі я знайшов ще кілька крапель крові, й це все. Ніде нікого, і на вулиці теж.

Сила.

Вбивати. Охороняти. Люк, Джасра, Ґейл. Хто стояв за ними?

Чим більше я над цим розмірковував, тим імовірнішою ставала здогадка, що був ще один телефонний дзвінок, того ранку, коли всі газові конфорки виявилися відкритими. Може, це саме він розбудив мене і змусив помітити небезпеку? Щоразу, коли я замислювався над усім цим, акцент наче легко зміщувався. Події поставали в дещо іншому світлі. Як стверджують Люк та псевдо-Вінта, у пізніших епізодах мені не загрожувала справжня небезпека, однак, на мою думку, кожний із цих випадків міг легко загнати мене на той світ. Кого я мав звинувачувати? Нападника? Чи рятівника, який ледь устигав мене врятувати? А як розпізнати, хто з них хто? Пригадую, як ускладнювала історію мого батька згадка про ту кляту автомобільну катастрофу, бо вона нагадувала «Торік у Марієнбаді»[62]. Але, коли порівняти з тим, що коїлося та коїться навколо мене, це все були квіточки. Принаймні він більшість часу знав, що має робити. Може, я успадкував родове прокляття, пов’язане із заплутаними фабулами?

Сила.

Пригадую останній урок дядька Сухая. Після того як я пройшов ініціацію Лоґрусом, він іще деякий час навчав мене того, до чого раніше я не мав доступу. Потім настав час, коли я вирішив, що моє навчання завершено. Я оволодів мистецтвом магії, довів це і більше не перебував у статусі учня. Здавалося, засвоїв усі основи, а далі могло йтися лише про вдосконалення. Я почав готуватися вирушити у подорож до Тіні Земля. І тут одного ранку Сухай прислав по мене. Я подумав, що він просто хоче попрощатися й дати мені кілька дружніх порад.

Дядько мав сиве волосся, трохи горбився, і траплялися дні, коли він ходив, спираючись на ціпок. Це був один із таких днів. На ньому був жовтий каптан, котрий я завжди розглядав радше як робу, а не одяг для виходу.

— Готовий для невеличкої подорожі? — запитав мене він.

— Насправді це буде довга подорож, — відповів я. — Але, так, я майже готовий.

— Ні, — заперечив дядько Сухай. — Я маю на увазі іншу подорож.

— А! Хочеш сказати, що ми з тобою вирушимо кудись просто зараз?

— Ходімо, — сказав той.

Отже, я пішов за ним, і Тіні розступалися перед нами. Ми рухались, а простір навколо нас ставав дедалі похмурішим, і нарешті ми опинилися в таких місцях, що взагалі не мали жодних ознак життя. Навкруги були тільки чорні скелі, голі, безплідні, що заклякли в мідно-червоних променях тьмяного доісторичного сонця. Тут, куди прийшли, повітря було сухе й прохолодне, і коли ми зупинилися та роздивилися навкруги, у мене спиною пішли дрижаки.

Я чекав, що він висловить свою думку. Але Сухай заговорив тільки після тривалого мовчання. Здавалося, він забув про мою присутність; просто стояв і дивився на пустинну місцевість.

Нарешті він озвався.

— Саме я навчив тебе, як мандрувати Тінями, — мовив він. — А ще, як складати заклинання та як вони працюють.

Я промовчав. Це його твердження не потребувало відповіді.

— Отже, ти знаєш дещо про те, що таке сила, — продовжив дядько. — Ти черпаєш її в образі Хаосу, Лоґрусі, й застосовуєш різним чином.

Він уперше поглянув на мене, і я кивнув, погоджуючись.

— Наскільки знаю, ті, які носять у собі образ Порядку, Лабіринт, діють таким само чином, хоча наслідки можуть бути й іншими, — вів далі Сухай. — Не знаю напевне, бо я не проходив ініціації Лабіринтом. Сумніваюся, що якась душа може витримати тягар знати обидві ці сили. Але ти маєш розуміти, що є інший різновид сили, прямо протилежний тій силі, яку маємо ми.

— Розумію, — вимовив я, бо він, мабуть, чекав на відповідь.

— Але ти можеш звернутися до ресурсу, — сказав Сухай, — недоступного підданим Амбера. Дивися сюди!

Кажучи цю останню фразу, він не мав на увазі, що я маю просто дивитись, як він прислонив свій ціпок до скелі й наставив долоні перед собою. Він хотів, аби я викликав Лоґрус і дивився крізь нього, аби бачити на іншому рівні все, що він збирається робити. Я так і вчинив: спостерігав за його діями своїм Лоґруським зором.

Тепер той образ, що висів перед ним, витягуючись усе далі та звиваючись, здавався продовженням того, крізь який я дивився. Побачив та відчув, як він з’єднав з Лоґрусом руки, а тоді витягнув уперед два хвилясті відростки, аби торкнутися ними кам’яної брили, що лежала на схилі значно нижче нас.

— Тепер сам увійди в Лоґрус, — наказав він, — але нічого не роби. Залишайся поруч зі мною і дивись, що робитиму я. В жодному разі не спробуй утрутитися.

— Зрозуміло, — відповів я.

Вставивши руки у свій образ Лоґрусу, я ворушив ними, відшукуючи гармонію, доки вони не стали його частиною.

— Добре, — промовив Сухай, коли я знайшов відповідну позицію. — Тепер маєш тільки спостерігати на всіх рівнях, що робитиму я.

Якісь імпульси пройшли від нього до брили тими відростками, якими він маніпулював. Але до того, що відбулося опісля, я не був готовий.

Образ Лоґрусу, що був переді мною, зчорнів, перетворившись на чорнильну ляпку, і вона вирувала бурхливо. Я відчув хвилю руйнівної сили, що прокотилася крізь мене, неймовірної нищівної сили, що могла накрити, підхопити, понести за собою у блаженну порожнечу безладу, доведеного до кінцевої межі. Частина мого «я», здавалося, бажала цього, а інша частина беззвучно волала, намагаючись припинити руйнацію. Проте Сухай контролював це явище, я бачив, як він це робить, так само, як бачив, як дядько спричинив його.

Ляпка торкнулася брили, злилася з нею, і брила щезла. Не було жодного вибуху, ні експлозивного, ні імплозивного; лише несамовитий холодний вітер і какофонічний шум. Тоді мій дядько трохи розвів руки, і лінії, створені з киплячої чорноти, повторили його рух, спрямувавшись ув обидва боки від осередку хаосу, на який перетворилася кам’яна брила. Я дивився на довгі темні сліди, відчуваючи, що в них парадоксальним чином поєднані небуття і творча енергія.

Дядько Сухай завмер, зафіксувавши процес в одному стані. За мить пояснив:

— Я можу зараз просто вивільнити силу і дозволити їй діяти неконтрольовано. Або можу надати їй напрямок, і тільки після цього її вивільнити.

Він нічого більше не казав,