Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— А тоді що станеться? Чи буде сила діяти, доки не знищить усю Тінь?

— Ні, — відказав Сухай. — Є обмежувальні фактори. Якщо Хаос почне зростати, збільшиться й опір Порядку. Вони діятимуть і досягнуть точки утримування.

— А якщо ти не зупинишся, а й надалі викликатимеш сили Хаосу?

— Буде завдано великої шкоди.

— А якщо ми з тобою діятимемо вдвох?

— Шкода буде ще більшою. Але я хотів присвятити цей урок іншому. Тепер спостерігатиму, а ти контролюватимеш ці сили.

Отже, користуючись образом Лоґрусу, я перебрав контроль і описав силами руйнації коло, що оточило нас, наче темний фортечний рів.

— Тепер відмовся від них, — наказав Сухай.

Я так і зробив.

Але вітри наростали й надалі, так само, як і шум, і я нічого не бачив за темною стіною, яка, здавалося, повільно насувалася на нас зусібіч.

— Очевидно, обмежувального фактора треба ще досягти, — зауважив я.

Він розсміявся.

— Маєш слушність. Хоча ти й зупинився, однак перевищив певну критичну величину, отже, ці сили вийшли з-під контролю.

— Зрозуміло, — сказав я. — А як скоро ті обмежувальні фактори, про які ти казав, угамують цей процес?

— Іноді це може трапитися не раніше, ніж місцевість, де ми з тобою наразі стоїмо, буде цілковито знищено.

— А ці сили зменшують свою дію в інших напрямках, коли вони націлені сюди?

— Так.

— Цікаво. А якою є критична маса?

— Я тобі це покажу. Але нам краще спочатку знайти нове місце. Це зникає. Візьми мене за руку.

Я зробив, як сказав дядько, і він переніс мене до іншої Тіні. Цього разу я викликав Хаос і маніпулював силами, а Сухай спостерігав. І тепер я утримав силу під контролем.

Коли закінчив операцію і стояв, приголомшено роздивляючись невеличкий кратер, що утворився, дядько Сухай поклав руку мені на плече й сказав:

— Теоретично ти знав, що за твоїми заклинаннями стоїть величезна сила, стоїть сам Хаос. Працювати з цією силою напряму дуже небезпечно. Але, як ти наразі побачив, цілком можливо. Тепер, коли ти це усвідомив, твоє навчання завершено.

Я був не просто глибоко вражений. Відчував справжній жах. Для більшості ситуацій, які міг уявити, застосування цієї сили скидалося б на застосування ядерної зброї для стрільби по тарілочках. Отак, експромтом, я не міг уявити собі обставин, за яких мені захотілося б удатися до цієї техніки, і я не вдавався до неї, доки Віктор Мелман не розлютив мене по-справжньому.

Сила, в усіх формах, різновидах, обсягах та стилях, продовжує мене причаровувати. Вона вже так довго є частиною мого життя, що здається мені доброю знайомою, хоч маю певні сумніви, що колись зрозумію її до кінця.

10

— Мабуть, уже пора, — сказав я, звертаючись до того, що причаїлось у темряві. Відповів мені не людський голос. До мене долинуло низьке гарчання. «З якою ж це звірюкою стикнувся?» — подумав я. Був упевнений, що зараз вона нападе, але нападу все ще не було. Натомість гарчання стихло, і невідома істота заговорила знову.

— Відчуй свій страх, — прокотився шепіт.

— Відчуй свій, — відповів я, — поки ще можеш.

Дихання в темряві стало гучнішим. У мене за спиною затанцювали язики вогню.

Кінь шарпнувся так далеко, як тільки дозволяла йому довга прив’язь.

— Я міг убити тебе, поки ти спав, — повільно проказала істота.

— Дурістю було не зробити цього, — відгукнувся до неї. — Ти ще пошкодуєш.

— Хочу дивитися на тебе, Мерліне, — почув я. — Хочу бачити тебе спантеличеним, наляканим. Хочу бачити, як ти страждаєш, ще до того, коли проллється твоя кров.

— Треба розуміти так, що у тебе особисті мотиви, а не бізнес?

Пролунали дивні звуки, і тільки за мить чи дві я зрозумів, що це мав бути здавлений сміх, який виходив із нелюдської горлянки.

Тоді істота відповіла:

— Можна сказати і так, магу. Спробуй викликати свій Образ — і втратиш концентрацію. Я відчую це й розірву тебе, перш ніж ти зможеш ним скористатися.

— Дуже люб’язно з твого боку — попередити мене.

— Просто хотілося заздалегідь прибрати зайву опцію з твоєї голови. Й ота штука, що намотана у тебе на лівому зап’ясткові, теж тобі не допоможе.

— Маєш гострий зір.

— На такі речі — так.

У чагарнику почувся тріск. Щось присувалося ближче до мене. А я все ще не міг побачити свого ворога. Тоді я зробив крок уліво, аби світло від вогнища розсіяло темряву переді мною. Щось зблиснуло, низько над землею. Це вогонь відбився у єдиному, жовтому та лютому, оці.

Я опустив вістря меча, націливши його на це око. Якого біса?! Всі відомі мені істоти намагаються захистити свої очі.

— Банзай! — З цим криком я кинувся вперед. Наша бесіда зайшла в глухий кут, і я хотів перевести її на інше.

Створіння миттєво схопилося на весь зріст і блискавично й потужно ринулося до мене, незважаючи на мою зброю. Це виявився величезний чорний вовк з обрізаними вухами. Я вдарив мечем навідліг, але хижак примудрився ухилитися і націлився мені на горло.

На автоматі я скинув угору ліву руку й сунув передпліччя вперед, у роззявлену пащу. Водночас перехопив меча і вдарив руків’ям по вовчій голові збоку. Сила, з якою він учепився в мене зубами, ослабла, коли я впав на спину, але щелепи не розімкнулися до кінця, і зуби прохромили мені сорочку й шкіру на руці. Падаючи, я повертався й тягнув його за собою, бо хотів упасти так, аби підім’яти вовка під себе; хотів, хоч і знав, що мені це не вдасться.

Я впав на лівий бік, намагаючись котитися й далі, примудрившись іще раз вмазати ефесом тварюці по черепу. Тут мені трохи пощастило, задля різноманіття, бо я зрозумів, що ми докотились аж до багаття і ще продовжуємо рухатися в потрібному напрямку. Я облишив меча, намагаючись правицею намацати його горло. Горло захищали міцні м’язи, і в мене жодного шансу передавити йому сонну артерію не було. Але я мав на меті інше.

Перехопивши руку якомога вище, аж під його нижню щелепу, я щосили вчепився у звіра. Водночас сукав ногами, шукаючи точку опори, а коли знайшов, то уперся й штовхнув тварюку і руками, і ногами. Ми обоє просунулися вперед, на відстань достатню, аби я міг спрямувати вовчу довбешку