Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.

Павлуша".

Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!

Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).

Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.

Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..

— Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.

Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.

Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.

Минула хвилина. Нiхто не нападав. "Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв", — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.

"Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися…" Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття "Дзвiницi на Дальнiх печерах" пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:

— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…

Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.

— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.

Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, "чувак". Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. "Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки", — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.

— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той "динамiчеський", що я колись подарував Явi, зiпсувався, а "батареєчного" ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.

— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.

Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка i "чувак" освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше.