Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— А чого цей… у масцi?

— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…

"Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район".

I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.

Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.

— Що?!

— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: "в мiлiцiї робить…", але вчасно змикитив, що тiльки що ж було "мiлiцiя до лампи", — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…

— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: "А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?" Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…"

"Чувак" i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до "чувака".

— Що там таке? — тихо спитав "чувак".

— У них "пушка", — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…

— Справжня? — стурбовано прошепотiв "чувак".

— Макарова…

— Та… Вона, мабуть, без патронiв.

Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.

— От вона… печера Лiхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.

— Лейхтвейса, — не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).

З "печери Лiхтвейтеса" тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

— То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, — кивнувши на "чувака", сказав я.

— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка.

От гад! Ну гаразд!

— Ходiмо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..

— Ходiмо! — сказав Будка.

Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.

"Чувак" i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. I раптом…

Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует "чувака" та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.

— Що? — приглушено спитав Ява.

— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…

— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.

Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.

— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.