Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

На вулиці Рус швидко заспокоюється. Майже тихо лежить, не ворушиться у своєму теплому комбінезоні. Я думаю, що син не засне до того, як я погодую його, але малюк дивує. Практично одразу відключається, варто зробити лише півкола навколо салону.

- Постоїш тут? - прошу Мішу. - Не хочу його сплячого роздягати. Думаю, що Аліна Михайлівна вже закінчує. Я тільки запитаю як вона і повернуся.

- Звісно.

- І якщо почне плакати...

- Тай. Я, звісно, не спеціалізований нянь, але в мене троє племінників. І твій номер телефону. А ще... Думаю, мені допоможе батько пацана.

- Батько?

Охоронець киває мені за спину, змушуючи обернутися. Погляд недовго ковзає дорогою, зупиняючись на сірій машині. Точніше на її власнику, який вибирається на вулицю.

Діма ніяково завмирає, не поспішає підійти.

Дає вибір мені.

Відновити спілкування чи далі тримати режим тиші.

Я недовго мнуся на місці, а потім рішуче крокую в бік чоловіка. Ховаю руки в кишеню пальта, не знаю, куди подіти погляд. З певним побоюванням чекаю нашої розмови.

- Привіт, - усміхаюся, прислухаючись до себе. Я справді рада його бачити, нехай це йде упереміш із важкими думками. - Як ти дізнався, що ми тут?

- Мама зателефонувала.

Аліна Михайлівна.

Знову.

Вдихаю, позначаю галочкою цей момент. Я, напевно, занадто багато чого чекала від свекрухи. Точніше... Вона не винна. Я сама придумала собі казна-що. Звісно, як любляча мати вона зробить усе заради дитини.

Просто я довгий час вважала її кимось на кшталт другої матері, і це "ти наша донька" теж додавало впевненості. Але, схоже, ця схема працює краще в момент, коли ми з Дімою разом.

Ще один урок.

За цей тиждень я намагалася на все дивитися з позиції логіки, а не почуттів. Розбиратися, аналізувати. А не просто варитися у своїй образі. Робити висновки краще, ніж просто грузнути в болоті почуттів. 

Тим паче, що тільки звикаю до того, як жити самій. Усе дитинство я була під наглядом тата, а тільки-но приїхавши на навчання - майже одразу потонула у стосунках із Дімою. Я настільки звикла, що ми разом, що тепер просто бути самій уже складно.

Складно, але необхідно.  

- Мама не говорила, що ти будеш тут, - Діма тут же виправдовується. - Попросила підкинути, я якраз закінчив зі справами.

- Так рано? - перевіряю час на телефоні, навіть короткий робочий день не закінчився. - Ти справді намагаєшся змінити графік. Це... Добре. Сподіваюся, у тебе виходить більше відпочивати.

- Без тебе - не дуже. 

- Дім, - інтонацією прошу його зупинитися. - Ти знову повертаєш мене до того, від чого я тікала. 

- Тобто, ти не відмовилася від своєї витівки тримати дистанцію?

- А мала б? Прогуляймось.

Пропоную, пом'якшивши тон. Зрештою, Діма завжди був таким. Напористим і впевненим. Він діє точно так само, як під час нашої першої зустрічі.

Переслідує, тисне, зваблює. Щосили намагається домогтися моєї симпатії та відповіді "так". В університеті це була згода на побачення, тепер - відновити стосунки. Нічого дивного, що чоловік використовує перевірений метод.

Коли до мене це доходить, злість і роздратування раптом згасають. Разом із цим приходить розуміння. Я не хочу сваритися, але й втрачати внутрішній баланс теж. Я тільки почала розбиратися в собі й тому, чого мені не вистачало в сімейному житті.

Може, Маша мала рацію. Не всяке перше кохання доживає до усвідомленого віку. А я була занадто сліпа і захоплена, щоб це помітити. Не знаю точно.

Але зате знаю дві інші речі. Перше - як раніше я не хочу. Ні недомовок, ні відчуття чужої зради, ні повної залежності від чоловіка. Друге - я хочу знову насолоджуватися життям, а не просто його проживати. Досить із мене страждань. 

Саме це я і намагаюся пояснити Дімі. Ми купуємо каву в кіоску, чоловік штовхає візок. Минулої п'ятниці я говорила сумбурно, тепер - чітко. І, здається, Діма починає мене розуміти.

І так, я трохи боюся, що після нашого розставання я буду шкодувати. Але ще більше лякає можливість прожити в нещасливому шлюбі все життя. 

- Як щодо обмежитися спілкуванням тільки з приводу Руса? - чоловік іде на поступку, і я шалено це ціную. - Спілкуватися через посередників не дуже зручно. Якщо почну перегинати, можеш мене заблокувати. 

- Добре, - я щиро вдячна за це. Діма, нарешті, починає мене чути. - Домовилися. Я цього тижня весь час була з Русланом, тож якщо ти хочеш...

- Я б із радістю забрав його на сьогоднішній вечір.

- Але?

- Без "але". Просто я ж живу в нашій квартирі, Тась.

- Я знаю. Я не збираюся туди приїжджати. Насправді, - додаю твердіше, намагаюся сама в це повірити. - Думаю, ти впораєшся один вечір, я в тебе вірю. 

- Раптом захочеш приїхати, то я просто вийду на вулицю. Або сам завезу Руса, якщо він почне вередувати й проситися до тебе.