Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

ноги. Оглянувшись навколо, прямісінько під високим, крутим зеленим муром я побачила джерельце. Довкруж джерела земля була вкрита соковито-зеленавим вологим мохом. То був дивовижний мох, схожий на красиві маленькі папороті, й пальми, і ялини, такі зелені, немов коштовні смарагди, а крапельки води, що звисали з них, були як справжні діаманти. А посеред моху виблискувало джерело — глибоке, блискуче й таке чисте, що здавалось, ніби я легко можу торкнутися червоного піску на дні, хоча насправді там було дуже глибоко. Я підійшла до нього і подивилась у воду, немов у дзеркало. На дні джерела неспокійно рухались і перекочувались червоні піщинки, я бачила, як нуртує вода, що на поверхні була спокійною та гладенькою. Джерело, завбільшки з ванну для купелі, скидалось на велику білу перлину, обрамлену зеленими смарагдами. Мені так пекли ноги після виснажливої прогулянки, що я зняла черевики та панчохи й опустила ноги в лагідну, прохолодну воду, а коли підвелася, більше не відчувала в них втоми і зрозуміла, що мушу рухатися далі, щоб поглянути, що там, по той бік стіни. Поволі я почала видиратися нагору, а, вибравшись на вершину, побачила, що опинилася у найдивнішій місцевості, яку коли-небудь бачила, дивнішій навіть за пагорб із сірим камінням. Вона виглядала так, наче якісь велетенські діти гралися там зі своїми лопатками, бо навкруги були одні лиш пагорби й улоговини, замки й мури, зроблені із землі та вкриті трав'яною ковдрою. Там стояли два насипи, схожі на великі вулики, округлі, величні й урочисті, а за ними — глибокі виярки й крута висока стіна, як та, що я колись бачила біля узбережжя, яку охороняли великі гармати та безліч солдатів. Я ледь не скотилася в одну улоговину, що зненацька виринула в мене під ногами, і хутенько подріботіла вниз. Опинившись на її дні, я глянула вгору, де все здавалося темним і похмурим, і я не побачила нічого, крім сірого важкого неба і країв улоговини. Все інше немов зникло, улоговина стала цілим світом, і мені здалося, що вночі, коли місяць кидає вниз своє світло, а нагорі завиває вітер, там повно духів, рухливих тіней і блідолицих створінь. Вона була такою дивною, похмурою й пустельною, як храм мертвих язичницьких богів. Мені це нагадало казку, яку мені, ще зовсім маленькій, розказувала няня — та сама, що взяла мене із собою до лісу, де я бачила тих прекрасних білих людей. Одного зимового вечора, коли вітер, завиваючи й стогнучи в димарі, вдаряв гіллям дерев об стіни будинку, вона розповіла мені про западину, достоту таку, в якій я зараз стояла, куди всі боялися спускатися чи навіть проходити повз неї, така в неї була лиха слава. Та якось одна бідна дівчина вирішила спуститися в ту яму, і, попри спроби інших її спинити, все-таки пішла туди. А коли повернулася, то весело сміялась і казала, що там не було нічого, крім зеленої трави, червоних та білих каменів і жовтих квітів. Незабаром люди побачили, що її вуха прикрашають неймовірної краси смарагдові сережки, і стали розпитувати в неї, де вона їх взяла, бо всі знали, що вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що її сережки зовсім не смарагдові, а всього лише із зеленої трави. А одного дня вона причепила собі на груди червоний, як кров, рубін, якого ще зроду ніхто не бачив. Завбільшки з куряче яйце, він виблискував і переливався, як розжарена вуглинка. Її питали, де вона його роздобула, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялась у відповідь і казала, що то був зовсім не рубін, а всього лише звичайний червоний камінець. А якось її шию прикрасило найкрасивіше у світі намисто, прекрасніше навіть за намисто королеви, всіяне великими блискучими діамантами, сотнями діамантів, що виблискували, мов зорі в червневу ніч. Її питали, де вона його взяла, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що то були зовсім не діаманти, а всього лише білі камінці. Одного дня вона пішла до королівського двору, і на голові в неї була тіара зі щирого ангельського золота, так мені няня сказала, що світилась, як сонце, і була значно багатша за корону самого короля. З вух у неї звисали смарагдові сережки, на грудях палала рубінова брошка, а на шиї виблискувало неймовірне діамантове намисто. Король з королевою, подумавши, що то до них із далекого краю приїхала прекрасна принцеса, підвелися зі своїх тронів і пішли їй назустріч, але хтось сказав королю з королевою, хто вона насправді, і що походить з бідної родини. Тож король запитав у неї, чому вона увінчала свою голову золотою тіарою, і звідки вона в неї взялася, адже вони з матір'ю бідні як церковні миші. Та вона лиш засміялась у відповідь і сказала, що то була зовсім не золота тіара, а всього лише жовті квіточки, які вона заплела собі в волосся. Короля здивувала така відповідь, і він звелів їй залишитись у королівському дворі, аби побачити, що буде далі. Вона була така чарівна, і всі навколо казали, що очі в неї зеленіші за самі смарагди, а вуста — червоніші за рубін, і шкіра була біліша за діаманти, а волосся її — золотистіше за саму тіару. Син короля сказав, що хоче з нею одружитися, і король дав йому своє благословення. Їх обвінчав єпископ, після чого на них чекав розкішний бенкет. Коли торжество закінчилося, син короля пішов до покоїв своєї дружини, та щойно торкнувся рукою дверей, як побачив довгов'язого чоловіка зі страхітливим лицем, убраного у все чорне, що стояв перед дверима і сказав йому:

Куди ідеш? Ні крок ногою,

Вона обвінчана зі мною

І син короля впав долілиць знепритомнівши. На крик прибігли люди і хотіли увійти до кімнати, та не змогли. Тоді їм довелося рубати двері сокирами, але дерево стало міцне, як сталь, і зрештою всі розбіглися, налякані зойками і сміхом, пронизливим лементом і криками, що долинали зсередини. Але, зайшовши до кімнати наступного дня, вони не побачили нічого, крім густого чорного диму, бо чоловік у чорному прийшов і забрав її з собою. А на ліжку лежало два жмутики сухої трави, червоний камінь, кілька білих камінців і трохи зів'ялих жовтих квітів. Я пригадала ту казку, яку мені розповідала няня, коли