Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

так, вона була там. Його обсіли болісні сумніви. Змінити або викинути ці слова означало б дуже ослабити переконливість свого тлумачення; залишити їх — це було б те саме, що стати плагіатором людини, якої він терпіти не міг; вказати джерело означало б стати донощиком. Авреліан звернувся з молитвою до Бога, благаючи підказати, як йому повестися в цій ситуації, й десь на початку наступного вечора його ангел-охоронець продиктував йому компромісне рішення. Авреліан зберіг ту фразу, але перед цим дав таке пояснення: «Слова, які нині горлають єресіархи, щоб підірвати віру, сказав у цьому сторіччі один вельми вчений муж, либонь, злегковаживши їхню гріховність». Потім сталося неминуче — те, чого він боявся й чого чекав. Авреліанові довелося відкрити, хто був цей учений муж, й Іоанна Паннонського звинуватили в прихильності до єретичних доктрин.

Через чотири місяці коваль з Авентінського пагорба, заморочений брехливими запевненнями гістріонів, навалив на плечі своєму синові велику залізну кулю, щоб малий злетів у небо. Хлопець загинув; жах, спричинений цим злочином, зобов’язав людей, які судили Іоанна, бути невблаганно суворими. Той не побажав зректися своїх поглядів і знай повторював, що заперечувати його думку означає скотитися до мерзенної єресі монотонів. Він не розумів (чи не хотів зрозуміти), що не було ніякого сенсу говорити про монотонів — про них давно забули. З наполегливістю, в якій було щось від старечої впертості, він повторював найблискучіші фрази зі свого давнього полемічного трактату. Але судді навіть не слухали слів, од яких колись були в захваті. Замість спрямувати всі свої зусилля на те, щоб очистити себе від найменшої підозри в прихильності до ідей гістріонізму, Іоанн Паннонський марно намагався довести, що думка, за яку його звинувачували, була строго ортодоксальною. Він дискутував з людьми, від вироку яких залежала його доля, й припустився ще однієї непрощенної помилки — робив це з неабиякою винахідливістю й витонченою іронією. Двадцять шостого жовтня, після обговорення, яке тривало три дні й три ночі, його засудили до спалення на вогнищі.

Авреліан був присутній на страті, бо не піти туди означало б визнати себе винним. Місцем страти був пагорб, на зеленій вершині якого стояв глибоко вкопаний у землю стовп, а навколо нього громадилися стоси дров. Чиновник зачитав постанову суду. Під полуденним сонцем Іоанн Паннонський лежав обличчям у поросі, виючи наче звір. Він чіплявся за землю, але кати відірвали його від неї, роздягли до голого тіла й прив’язали до стовпа. На голову йому наділи вінок, сплетений із соломи й просякнутий сіркою; поруч поклали примірник шкідливого опусу «Adversus annulares». Перед цим уночі йшов дощ, і дрова горіли погано. Іоанн Паннонський молився спочатку по-грецькому, потім — якоюсь невідомою мовою. Полум’я вже огорнуло його, коли Авреліан наважився підвести погляд. Вогненні омахи відхилилися, й Авреліан уперше й востаннє побачив обличчя людини, яку так ненавидів. Воно нагадало йому чиєсь знайоме обличчя, але він не міг згадати, чиє саме. Потім воно сховалося за полум’ям. Іоанн закричав, і здавалося, то кричить само вогнище.

Плутарх оповідає, що Юлій Цезар оплакував смерть Помпея{399}. Авреліан не оплакував смерть Іоанна, але він почував себе так, як почувається людина, що одужала від невиліковної хвороби, яка вже стала часткою її життя. В Аквілеї, в Ефесі, в Македонії він прожив ще довгі роки. Його вабили безлюдні кордони Імперії, непрохідні болота та зручні для життя в роздумах і спогляданні пустелі, де він шукав усамітнення, яке допомогло б йому зрозуміти своє призначення. Заночувавши якось в одній мавританській келії під рик левів, який долинав знадвору, він детально повторив подумки звинувачення, висунуте проти Іоанна Паннонського й у який уже раз погодився, що воно було слушне. Але йому було значно важче виправдати свій крутійський донос. У Русаддірі він виголосив, мабуть, уже запізнілу проповідь «Світло найясніше, що осіяло плоть грішника». В Гібернії{400} в одній із критих соломою хиж, що правили за келії для монастиря, захованого в гущавині лісу, він почув якось уночі, над ранок, густий шум дощу, і йому пригадалась одна ніч у Римі, коли його також розбудило лопотіння дощових крапель. Опівдні удар блискавки підпалив дерева, й Авреліан зміг померти тією самою смертю, якою помер Іоанн.

Кінець цієї історії можна переказати лише в метафорах, бо він відбувся на небесах, де не існує часу. Мабуть, варто сказати про те, що Авреліан розмовляв з Богом, який так мало цікавиться релігійними суперечками, що прийняв його за Іоанна Паннонського. Але це означало б припустити можливість плутанини в божественному розумі, тому правильніше буде сказати так: у раю Авреліан довідався, що для Бога, чиї помисли нам недовідомі, він і Іоанн Паннонський (ортодокс і єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач і жертва) були однією й тою самою особою.

Історія воїна й полонянки

Ульріці фон Кюльман

На сторінці 278 своєї книжки «Поезія» (Барі, 1942 р.) Кроче, скоротивши відповідний латинський текст історика Павла Диякона{401}, розповідає нам про долю такого собі Дроктульфта й цитує його епітафію; і те, й те дивно зворушило мене, а чому, я зрозумів пізніше. Той Дроктульфт був воїном-ланґобардом{402}, який під час облоги Равенни покинув своїх і загинув, боронячи місто, що його перед тим штурмував. Жителі Равенни поховали його в храмі й склали епітафію, в якій висловили йому свою вдячність («contempsit caros, dum nos amat ille, parentes»[230]) і підкреслили дивовижний контраст, що існував між лютою зовнішністю цього варвара та його простотою і добрістю:

Terribilis visu facies mente benignus,

Longaque robusto pectores barba fuit![231] [232]

Такою є історія життя Дроктульфта, варвара, який поклав свою голову, захищаючи Рим, чи таким є той фрагмент цієї історії, що його Павло Диякон зумів вихопити з часового потоку? Невідомо навіть, коли саме це відбувалося: чи в середині шостого сторіччя, коли ланґобарди пустошили рівнини Італії, чи в сторіччі восьмому, перед падінням Равенни. Це не трактат з історії, і тому я дозволю уявити собі, що йдеться про часи першого наступу ланґобардів.

Уявімо собі Дроктульфта sub speciae aeternitatis[233] — тобто не індивіда Дроктульфта, що, звичайно ж, був єдиним і незбагненним (бо такими є всі індивіди), а загальний