Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

їжа, пальне. Ти дістаєшся туди, і якийсь час усе гаразд. Потім стає кепсько, і ти даєш звідти драла. Так роблять тварини, сказав Марк. «Тварини не живуть у країнах, вони просто населяють якусь територію. Яка тварині справа до того, яку назву мають ці території? Назви ні чорта не значать». Це слово вжив Біллі, тож, я гадаю, саме так і висловився його батько. Нічогенька така лекція з геополітики! Чи ж не заскладна для маленького хлопчика? І звісно, Марк у своєму поясненні оминув те, що вирушає він разом із двадцятисемирічною імпресаріо, яку звати Ніколь. І яка, як виявляється, румунка. Але досить цього.

Я набираю ці слова, закутавши ноги ковдрою. Ти, мабуть, знемагаєш там від спеки, але тут у нас холодно, і я вже тиждень сиджу без газу. І не через якусь аварію чи несправність, а через жахливе бюрократичне божевілля. Компанії, яка поставляє — поставляла — нам газ, автоматично відраховувалася плата з нашого рахунку в банку «Барклайз». Але, коли «Барклайз» луснув і ми перевелися до «Банку Шотландії», щось сталося з налаштуваннями рахунку. Комп’ютерний збій. І ось ні сіло ні впало мені приходить «остання вимога». Я намагалася заплатити, але саме тут і почалося безглуздя: вони не схотіли розмовляти зі мною, тому що я не є «власником рахунку». Я кілька разів пропонувала їм заплатити, але вони все відмовляли: «Вибачте, пані, ми можемо говорити тільки з власником рахунку», — тобто з тобою, Пітере. Я бозна-скільки часу провела на телефоні, намагаючись владнати це. Думала попросити сусіда зайти й поговорити з ними грубим голосом — що, звісно, було б нечесно, — але вони однаково, напевно, спитали б у нього дівоче прізвище твоєї матері. Урешті-решт я полишила спроби це владнати. Чекатиму, коли вони подадуть на нас до суду, — сподіваюся, там усе вирішиться. Кажуть, що ця химерна погода в багатьох частинах Англії спричинила безлад у комунальному господарстві, і (як сказав мені один майстер, з яким я мала розмову) «майстри носяться повсюди, наче кури з відрубаними головами». Цьому чоловікові в піарі працювати!

Пам’ятаєш Арчі Гартлі? Днями я зіткнулася з ним у лікарняному кафе, і він...

Пітер знову відкинув голову на спинку сидіння, глибоко вдихнув і видихнув. Попри те що кондиціоноване повітря було сухим і холодним, він зіпрів. Краплини поту лоскотали чоло і стікали по бровах.

— Ти вже закінчив? — запитала Ґрейнджер.

— Е-е... ще хвильку... — Він почувався так, наче ось-ось зімліє.

— Погані новини?

— Та ні, я... я б так не сказав. Просто... Ну, знаєш, багато треба надолужувати...

— Пітере, послухай мене, — гаряче мовила Ґрейнджер, наголошуючи кожне слово. — Таке трапляється. Таке трапляється з усіма нами.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тут. Вона там. Це природно.

— Що природно?

— Розколина. Вона росте, збільшується, доки нарешті не стає занадто великою... такою, що й не перескочиш. Це наче...

Ґрейнджер забракло слів, тож вона вдалася до жестів. На кілька секунд прибравши руки з керма — нічого небезпечного, адже поверхня, якою вони їхали, була рівна й ніде не було видно нічого, з чим можна було б зіштовхнутися, — вона виставила долоні вперед, паралельно одна до одної, розділені між собою кількома дюймами, наче збиралася скласти їх, як у Середньовіччі складали руки до молитви. Але натомість жінка розвела їх іще ширше, розчепіривши мляві пальці, і руки розійшлися в боки, відхилившись від осі й розлетівшись у просторі.

17

Досі блимаючи під словом «тут»

Знята з Пітера дишдаша висіла під стелею, наче привид. Її пошарпаний низ поступово набрякав водою, що повільно, меланхолійними сльозинками, скрапувала з рукавів і подолу, хоча він і віджав щосили одежину. Пусте, скоро висохне й так. Він налаштував кондиціонер, щоб у кімнаті було спекотно, як надворі. Пітерові хотілося цього, навіть якби й не треба було сушити білизну. Він і так почувався дезорієнтованим, знову опинившись у середовищі аміківської бази. Бракувало ще геть заплутати свої відчуття, ув’язнившись у бульбашці штучно охолодженого повітря.

Дишдаша його — тепер чиста, якщо не зважати на чорнильну пляму, що вилиняла до тьмяно-бузкового кольору — висіла на звичайній мотузці для білизни, натягнутій за допомогою простого блоку. Уже вкотре Пітер здивувався очевидній прихильності АМІК до простих технологій. Він очікував побачити тут електросушарню з комп’ютерним меню; мільйон мегават енергії завжди напохваті лише для того, щоб сполоснути пару пітнявих шкарпеток. Навіть на пралці — якою він досі не користувався — зверху було приліплено напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?», до якого попередній мешканець кімнати дописав фломастером: «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?»

Хто залишив цей напис? Хтось із тих безіменних аміківців, які, не витримавши більше ніж два тижні, збожеволіли? До речі, пам’ятай, Пітере: Ґрейнджер, коли забирала тебе, дивилася так, що було очевидно: вона хоче зрозуміти, чи ти бува не божеволієш також. Чи не збираєшся зникнути за тими самими обріями, що й Тартальйоне із Курцберґом?

Досі голий після душу, Пітер стояв перед дзеркалом і розглядав ті зміни в собі, які спричинило його перебування в поселенні. Вершечки вух справді обгоріли. Уздовж надбрівних дуг на виступах кістки також виднілася запечена кірка. Нічого, що вражало б. Шкіра загалом була засмагла і мала здоровий вигляд. Пітер схуд, стали помітними ребра. Він, щойно поголившись, зауважив, що невеличка жирова складка під підборіддям зникла, через що обличчя стало різкішим, дещо втратило м’які риси. Утім, ця м’якість завжди була оманливою. За тих часів, коли був безхатьком, Пітер часто користувався своїм лагідним виглядом, що аж випромінював середньокласову порядність, — і люди гадали, що його можна цілком безпечно лишати на кілька хвилин самого в себе на кухні чи на задньому сидінні власної машини. А він за ці кілька хвилин цупив їхні камери, мобільні телефони, прикраси — усе, що потрапляло під руку. Через годину злодій уже продавав крадене, а ще за півгодини винюхував чи видудлював увесь свій виторг.

«Усі згрішили, і позбавлені Божої слави»[43]. Це був один із тих головних віршів, які, зрештою, врятували Пітера: один із тих