Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

«Тока налічниє», — сказала продавчиня ніби собі під ніс. Мабуть, і в його «мусорці» десь висить таке саме попередження, а він просто не звертав уваги? А може, й не висить — де закони, а де Червоний Хутір? 

— Даваааайте... — задумало протягнув Ваня, обираючи напій, та не зміг зупинитися на жодному з брендів. Коньяк коштував задорого, від трьохсот, а незнайомий пробувати було небезпечно. 

— «Первак» беріть, — розвернулася до стійки продавчиня й вказала пальцем на півлітрову пляшку. — Наші пили, всі хвалили. 

«68», — Ваня прочитав на ціннику і зрадів, що так багато грошей лишається. Згадав про знижку по картці Семена. Дійсно, навіщо витрачатися на коньяк, якщо є більш доступні засоби затуманення свідомості? Він поліз до кишені: 

— Давайте, — й додав: — То, шо доктор прописал, — розмірковуючи про те, чи можна в такому разі вважати ветеринарку Настю лікарем. Мабуть, можна. Тоді все складається, до порад лікаря треба дослухатися. 

— Закусіть? — продавчиня кивнула на холодильник, в якому лежали маленькі трикутнички сиру, сиві сарделі та ковбаса з вкрапленням м’яса серед жиру. 

— Та ні, — відмовився Ваня, потім прислухався до живота, який одразу відреагував буркотінням, і скорегував замовлення: 

— Дайте «Натс». 

Цей батончик коштував найдешевше. 

* 

Коли мимо проїхала патрульна машина, Ваня про всяк сховав пляшку до кишені й подивився, чи це не ті хлопці з базару. Ні, не ті. З вікна його просканували сумні очі іншого поліціянта, й авто повільно зникло за рогом. Ваня підійшов до зупинки, сів на порожню лавочку й дістав пляшку. «Ну, здраствуйтє», — сказав він, скрутив «Перваку» голову, подивився в горлечко, побовтав пляшку в руці й зробив великий ковток. 

Перерви ніби й не було, горілка знайомо обпекла горлянку й впала у шлунок, влаштувавши там невеличку приємну Хіросіму. Звідти якісь сили добра, наче екологічні активісти, спробували виштовхнути отруту назад, та Ваня втримався. На очі навернулися сльози, й це були сльози радості — що ж, зіграємо вам старий, перевірений часом шлягер всіх часів і народів. Назвемо його не «рюмкою водки на столі», а «цілою пляшкою на коліні», об’єм — більший, результат — гарантований. 

Поки сили добра перетравлювали цю новину, він спустив їм другу порцію й голосно крякнув. У голові закружляли святкові гелікоптери, перші сльози вже підпирали наступні, а він дивився у темряву через дорогу й думав, що протримався довго. Дуже довго. Він зробив усе, що міг, ледь не ціле життя провів у своїй камері, де сплачував за численні гріхи Йоана, а тепер термін скінчився й він вийшов на волю, на Бориспільську, де вночі нічого не відбувається. В натурє, «Я — свободєн». 

Ноги без руху почали мерзнути. Ваня підвівся, підбадьоривши втомлений організм ще одним ковтком, вже невеличким — так, для підтримки, для порядку, для протоколу. Згадав про батончик, розірвав його обгортку зубами з того боку, де ще можна було, й відкусив добрий шмат «Натса». Шоколад одразу озвався ниттям зубів, та пацієнт вже знав, як із цим боротися. 

Ваня пішов далі Бориспільською, зрізати шлях не було сенсу — він нікуди не поспішав. Тягар очікувано потрохи спадав з пліч, внутрішні голоси стихли. Ваня згадав про «Гуллівера», дістав навушники й вирішив слухати пісню, допоки телефон витримає. Спочатку — запис із Христинівки, потім — гаражний нарис і знову лайв. З усією кухнею пісня слухалася значно краще; якщо є досвід, ти можеш уявити, як вона звучатиме в хорошій студії. І досвід був, і хист, і неабияка уява. Все було, тільки не знадобилося. Нікому. 

А Гуллівер знову радів пісні, він зупинився, коли натовп вибухнув у фіналі, й відсалютував селу пляшкою. Десь воно там, попереду, а йому час звертати на Старобориспільську, бо там — дім. Home fucking home. Він закільцював у телеграмі лайв та вирішив посцяти. Ваня би відійшов кудись у темряву, а Гулліверу було все одно — він став ногами на краю доріжки й зросив ґрунт, трохи похитуючись на приємних алкогольних хвилях. 

Нічого страшного не відбувається, він і так не збирався співати в «ПК». Він… Оголосить збір коштів на запис альбому — відкриє Патреон, є ж тисячі підписників в інсті, вони допоможуть. Якщо зняти гарне мотиваційне відео, — таке, щоби пройняло, — вони поширять його. Люди люблять артистів, які перезапускають кар’єру, наче боксерів пенсійного віку, які несподівано оголошують про повернення на ринг — на першому етапі всі підтримують, а далі — вже як вивезе. Як підфартить. 

Ваня зрадів цій ідеї: нічого ще не закінчено, боротьба ще попереду. Він застібнувся, поправив куртку й догнався ковтком. Ого, вже половина половинки опустилася, добре пішла, молодець продавчиня, не підманула. Гуллівер розвернувся до дороги й побачив, що назустріч йде чувак з чорним пітбулем. 

Ваня хитнувся, втримуючи рівновагу, й господар одразу підтягнув собаку на повідку — чи то піти не люблять п’яних, чи то чувак злякався, що перехожий чіплятиметься до пса. Ні, не чіплятиметься, досить з нього на сьогодні собак, тепер тільки коти! Ваня подивився на зосереджену собачу морду й відчув, як повертаються сльози попередньої прошивки, сльози за Братаном. І чому він назвав його Братаном? Як песика звали насправді? Дружок? Джек? Ваня уже ніколи не дізнається, і від цього так холодно, так ніяково — відтепер, коли він почує це слово, його тіпатиме, хоч би скільки років минуло. Треба було, як з Котом, назвати його Псом. Просто Псом. Колись бухий Йоан приїхав з гастролей і підібрав кошеня біля парадного, збирався назвати Мандріаном — мандрівний кіт Мандріан, красиво ж. А зранку зрозумів, що ця кличка нагадуватиме про невдалий перший тур «Таланту», й надалі називав тваринку просто Котом. Все про щось нагадує. Все. 

— Шоб ти бил здоров, — сказав Ваня піту, потім підійняв погляд на хазяїна й додав: — Коли прийде його час, залишайся з ним до кінця. Це дуже важливо для собаки. Нє косі ету хуйню. 

— Слишь, єбало замажь, — рикнув чувак і підтягнув собаку ще ближче до себе. Гуллівер миролюбно підійняв долоні, й тут піт стрибнув уперед. 

Якби не повідок, він би вдарив Ваню у груди, але хазяїну вдалося вчасно зреагувати і стримати цей ривок — пес упав на доріжку, Гуллівер теж — з переляку. Піт гарчав, а його господар закричав: 

— Єщьо раз увіжу — сам загризу, блядь! — й потягнув собаку геть з доріжки. Отакої. Поговорили. Ваня перевірив, чи не розбилась пляшка, — ні. Він підкинув дров до пічки й підвівся. 

Тепер мокрими були не лише ноги, а й спина. Ну що ти будеш робити з цими людьми, якщо вони буквально вимагають