Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Детектив більше не намагався поводитися тихо, він побіг по коридору до тієї кімнати, куди зайшов Андрій. Ледь встигнувши зупинитися, щоб не вдаритися об стіну, Степан влетів в кімнату. Там нікого не було, лише ті ж самі папери на столах.

З тремтячими руками, він рухався до тих дверей, звідкіля лилося світло.

***

Андрію не сподобалися Степанові вказівки як правильно оглядати будинок, тож він якомога швидше вирішив закінчити цей діалог і зайшов у найближчі двері. Це був невеликий гардероб. Вздовж однієї стіни були вкручені гачки, а під ними — полички для взуття. Біля протилежної стіни стояло дві лавки, на які можна було присісти, щоб роззутися чи взутися. Не знайшовши нічого цікавого, він вийшов з кімнати. В самому кінці коридору, біля протилежної до вхідних дверей стіни стояв Степан.

— Що, вирішив розглядати будинок з кінця? — таке рішення здалося дивним, але Степан «краще» знав, як правильно.

Не збираючись втрачати час, він зайшов в іншу кімнату. Три столи були повністю завалені паперами. Шукати інформацію в документах Андрію подобалося, тож він із задоволенням їх переглядав.

Серед паперів він знайшов інформацію про закупку різних речовин та приладів, назв деяких він навіть не знав. Інші папери були розписані хімічними формулами. І хоча почерк був не дуже рівний, Андрій міг заприсягтися, що деяких з записаних хімічних елементів в періодичній таблиці немає.

Витративши ще кілька хвилин на перегляд документів, Андрій зрозумів, що не зможе розібратися з цими даними. Тільки-но він збирався виходити, як у проході з’явився Степан:

— Якого дідька? Що ти тут робиш, як ти сюди потрапив? Там що, є прохід? — дуже здивовано запитав детектив.

«Він не довіряє тобі навіть найпростішу роботу і перевіряє!» — нашіптував приємний голос Андрію.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? Сам, як статуя стояв в коридорі, і тепер питає, як я сюди потрапив… Досить за мною слідкувати, психу!.. — відштовхнувши Степана, Андрій вийшов у коридор. Степан поводився дедалі дивніше, тож він хотів бути від нього якомога далі.

Зазирнувши в наступну кімнату, Андрій побачив Катю, яка переглядала якісь пробірки. Наводячи на них світло ліхтарика, вона намагалася розгледіти кольори розчинів.

— А ти чого хочеш? Тебе Степан підіслав слідкувати через те, що я так довго в цій кімнаті?! Я вже йду! Бачиш, — Катя поставила пробірки на стіл, — можеш робити, що хочеш! — вона вийшла в коридор.

— Що? Ні, Степан мене не підсилав! — обурився Андрій.

Але він не збирався наздоганяти цю божевільну, тож сам вирішив вивчити вміст колб та пробірок в цій кімнаті. Більшість з них навіть не були підписані. А ті, що мали приклеєний папірець, у більшості містили хімічні формули. Тож, як і Катя, Андрій просто підсвічував рідини і дивився на їх колір, сподіваючись, що від світла почнеться якась хімічна реакція.

Нічого не відбувалося. Тож Андрій залишив рідини у спокої і пішов до іншої кімнати. Там він натрапив на ще одні столи з паперами. Але тут документи були обережно складені у кілька стосів.

Цього разу це були роздруківки з різних медичних книжок та довідників. Всі вони були по анатомії людини. Кожен стос був про окремий орган чи частину тіла. Там були малюнки, точні описи вигляду органів, їх функції. А також записи з операційних журналів.

— Якого дідька відбувається? Де Катя? — це був Степан.

— У тебе все нормально з головою? — від несподіванки Андрій здригнувся. — Не можеш відрізнити чоловіка від жінки? Тобі взагалі нічого робити, окрім як слідкувати за нами? Сам же хотів правильно оглядати поверх, то оглядай! — він повернувся до перегляду документів, намагаючись ігнорувати набридливого співрозмовника.

Переглянувши ще один стос, Андрій підняв голову, щоб перевірити, що робить Степан, але його не було. Знизавши плечима, він продовжив справу.

Більшість паперів була про вдалу чи невдалу пересадку якогось органа. Там максимально точно описувалися всі етапи операцій. Окрім планів операцій, серед цих документів Андрій більше нічого вартого уваги не знайшов.

— Є щось цікаве? — цього разу Андрія потурбувала Катя.

— А, що?

«Вона сама нічого не знає і не вміє, тому й пішла швидко з тієї кімнати! Тепер хоче, щоб їй усе розповідали чи пояснювали!» — жіночий голос наче бачив наскрізь друзів Андрія.

— Потрібна допомога в чомусь? Чи просто ховаєшся від Степана?! Він, до речі, тебе шукав кілька хвилин тому! — не знайшовши нічого важливого, він поспішив до виходу.

— Я його щойно бачила!

— Чудово, можеш тепер тут ховатися! — не чекаючи, доки йому дадуть відповідь, Андрій вийшов у коридор.

Обстеживши майже половину кімнат, Андрій пішов далі. В кожній з наступних кімнат він знаходив нові записи, пов’язані з медичними процедурами.

В одному з приміщень була дивна хімічна установка. Андрій лише міг припустити, що вона потрібна для синтезування якихось речовин. Колби були різних розмірів та форм, всі вони поєднувалися шлангами. В цьому пристрої було встановлено кілька невеликих вентилів та кранів. Під кількома з пробірок стояли вимкнені горілки.

Роздивляючись установку, Андрій відчув, як на нього хтось дивиться. Озирнувшись, він побачив лише силует Степана, який вже йшов геть. В минулій кімнаті він також відчував чиїсь погляди, але тоді нікого не побачив. Це починало дратувати Андрія. Здавалося, що Степан спеціально слідкує за тим, що він робить.

Рухаючись далі, журналіст знаходив нові дивні установки, розібратися в яких він не міг. Зайшовши в останню кімнату, Андрій побачив один стіл посередині приміщення. З правої сторони стояла канапка, накрита білою тканиною.

Майже всю площу столу займала таця з медичними інструментами: ножиці, затискачі, пінцети, голки, бинти та кілька скальпелів. Все це було заляпане засохлою кров’ю.

Оглядаючи тацю, Андрій знову відчув на собі чужий погляд. В дверях знову стояв Степан, який одразу ж вийшов. Це вже остаточно розлютило журналіста, тож він вибіг в коридор. Минуло не більше кількох секунд, але там вже нікого не було.