Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

само зробити вас абсолютно небажаним. Проте із ввічливості я готова навести вам свої аргументи. Мені здається, що вам довелось би занадто багато чим заради мене пожертвувати. Я ж замість того, щоб виявитися вам за це вдячною, як ви, звичайно, чекали б, цілком здатна була б вважати, що ви мусите й далі приносити мені жертви! Ви бачите, у нас настільки несхожий напрям думок, що ми ніяк не зможемо зблизитись, а я побоююсь, що мені знадобилось би багато, дуже багато часу, перш ніж змінилися б мої почуття. Коли я виправлюсь, обіцяю вас про це сповістити. А до того, послухайтеся мене, влаштовуйтесь як-небудь інакше і прибережіть свої поцілунки: адже у вас стільки можливостей знайти їм краще застосування!..

Прощавайте, як раніше, кажете ви? Але раніше, здається, я означала для вас дещо більше. Я не була у вас на третіх ролях, а головне, ви, перш ніж бути впевненим у моїй згоді, зволили чекати, поки я скажу «так». Примиріться ж із тим, що замість того, щоб говорити вам «прощавайте», як говорила раніше, я скажу вам «прощавайте», як можу сказати тепер.

Залишаюся, пане віконте, відданою вам…

Із замку ***, 31 жовтня 17…

Лист 128

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Лише вчора, люба пані, отримала я вашого запізнілого листа. Він убив би мене на місці, якби життя моє належало мені. Але ним володіє інший, і це – пан де Вальмон. Бачите, я від вас нічого не приховую. Напевно, ви більше не вважаєте мене гідною вашої дружби, але я не так боюся втратити її, як обманним чином користуватися нею. Ось єдине, що я можу сказати вам: пан де Вальмон поставив мене перед вибором – або його смерть, або його щастя, і я зважилася на останнє. Я не хвалюсь і не звинувачую себе: я просто говорю, як іде справа.

Після цього ви легко зрозумієте, яке враження міг справити на мене ваш лист і ті суворі істини, які в нім висловлено. Проте не думайте, що він може викликати в мені який-небудь жаль або змусити мене змінити свої почуття і свої вчинки. Це не означає, що у мене не буває жорстоких хвилин. Але навіть коли моє серце розривається на частини, коли мені здається, що я вже не в змозі терпіти свої муки, я кажу собі: Вальмон щасливий, і перед цією думкою відступає все, або, вірніше, вона все перетворює на радість.

Отже, я присвятила своє життя вашому племінникові, заради нього я погубила себе. Він став метою всіх моїх думок, усіх моїх почуттів, усіх моїх вчинків. Поки життя моє потрібне для його щастя, я дорожитиму ним і вважатиму, що доля до мене милостива. Коли ж якогось дня він помислить інакше… він не почує від мене ні скарги, ні докору. Я вже осмілилась уявити собі цю фатальну мить, і рішення моє прийняте.

Тепер ви бачите, як мало можуть хвилювати мене побоювання, що, мабуть, тривожать вас, побоювання, як би пан де Вальмон не погубив мене. Бо якби в нього виникло таке бажання, він, значить, уже розлюбив би мене. А що для мене тоді пусті розмови, яких я вже не почую? Тільки він буде моїм суддею. І оскільки я жила тільки для нього, пам’ять про мене житиме у нім, і якщо він буде змушений визнати, що я його любила, я буду достатньо виправдана.

Читаючи ці рядки, люба пані, ви читали в моєму серці. Нещастю втратити через свою відвертість вашу повагу я віддала перевагу над нещастям стати негідною його, принизившись до брехні. Я вважала, що до повного щиросердя по відношенню до вас мене зобов’язали ваші колишні дружні до мене почуття.

Якщо я додам іще хоч слово, ви можете запідозрити, що я маю зухвалість і нині розраховувати на них, а тим часом мій власний суворий суд над собою вже забороняє мені претендувати на це.

Залишаюся, добродійко, покірно відданою вам…

Париж, 1 листопада 17…

Лист 129

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Скажіть мені, чарівний друже мій, звідки взявся ядучий і знущальний тон, який панує у вашому останньому листі? Який учинив я, очевидно, сам того не підозрюючи, злочин, що так вас розгнівив? Ви докоряєте мені за те, що я говорив з вами так, ніби цілком розраховую на вашу згоду, хоча ще не отримав її. Але – так я вважав – у тому, що в стосунках із ким завгодно могло б здатися зухвалістю, між нами двома слід бачити лише знак довіри. А відколи це почуття шкодить дружбі чи любові? З’єднавши бажання зі сподіванням, я лише піддався природному для людини пориву виявитись якомога ближче до щастя, якого вона домагається. Ви ж прийняли за вияв гордині те, що стало тільки наслідком мого нетерпіння. Я чудово знаю, що згідно із заведеними звичаями в таких випадках належить виявляти шанобливу недовірливість. Але ви так само добре знаєте, що це лише церемонна формальність, і, думається мені, я мав право вважати, що така дріб’язкова манірність між нами вже зайва.

Мені здається навіть, що така свобода і відвертість, коли вони побудовані на давнішньому зв’язку, набагато цінніші за безглузде улещування, через яке в любовні стосунки так часто вноситься якась солодкавість. Можливо, одначе, моя манера звертання подобається мені більше тільки тому, що нагадує про пережите щастя. Але саме тому мені було б іще образливіше бачити, що ви дотримуєтесь іншої думки.

Але це, по-моєму, єдина моя провина. Бо я не уявляю собі, що ви могли б серйозно думати, ніби я здатний віддати перевагу над вами хоч якійсь іншій жінці, та ще менше – що я міг цінувати вас так мало, як ви нібито думаєте. Із цього приводу ви говорите, що уважно роздивлялися себе і не знайшли, що аж так опустилися. Анітрохи не сумніваюсь, і це лише доводить, що у вас гарне дзеркало. Але хіба вам не було б легше зробити тут же справедливіший висновок: що я вже, напевно, не думав про вас так, як ви уявили?

Марно стараюсь я зрозуміти, звідки у вас узялася така дивна думка. Все ж я міркую, що вона має якесь