Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Я усміхнулась, відчуваючи, як мене охоплює тепло.

— Рада, що тобі сподобалось, — прошепотіла я.

Лео нахилився ближче, торкаючись моїх губ своїми, м'яким поцілунком.

— Це твоє, — він протягнув мені невелику чорну коробочку, розміром меншою за ту, яку я подарувала йому.

Я повільно взяла її, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Відкривши, я застигла на кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що переді мною.

— Це твій екземпляр ключів від нашого будинку, — спокійно пояснив Лео, спостерігаючи за моєю реакцією. — Там залишилось лише встановити сигналізацію, але по суті він вже готовий.

О Боже. Будинок, про який він колись згадував. Я ніяк не очікувала цього. Так, ми жили разом у його квартирі, але ж це була виключно його власність, його простір.

— Частина будинку належить тобі, — додав він, нахилившись трохи ближче. — Папери лежать у нашій квартирі, все офіційно.

Я закрила коробочку, дивлячись на нього широко розкритими очима.

— Лео, я… це дуже дорогий подарунок. Боже, це навіть не подарунок, це... — я застрягла на словах, не знаючи, як висловити все, що відчувала.

— Навіть не намагайся сказати, що не можеш прийняти його, — перебив він, ніжно беручи мене за руку. — Я не змушуватиму тебе переїжджати туди, якщо ти не хочеш. Але цей будинок вже частково належить тобі, Янголе.

Моє серце стислося від щастя, змішаного з тривогою. Я хотіла сказати, наскільки це важливо для мене, але не могла знайти правильних слів. Замість цього я просто обійняла його, ховаючи обличчя на його грудях.

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як його руки обіймають мене ще міцніше.

Цей момент був більшим за будь-який подарунок. Він доводив, наскільки глибоко Лео був упевнений у нашому майбутньому. Але, можливо, я стала жертвою своєї власної похибки першого типу — помилкової впевненості в доказах щастя, які лише здавалися правдивими. Я вірила в те, що бачила зараз, не знаючи, що вже завтра все виглядатиме зовсім інакше.