Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Давид кинув усе й повіз нас на шахти.

Мама намагалася реабілітуватися в моїх очах, тому сама запропонувала побути з Авророю в санаторії. Щоб я могла повернутися додому, раніше вийти на роботу.

Вона хапалася за будь-яку можливість допомогти в цій важкій ситуації. І я, звісно ж, прийняла її допомогу. Заплющивши очі на брехню, що коштувала мені стосунків зі Ждановим.

Тепер я їхала з сім'єю і думала над її словами. Про те, що Рома був би поганим чоловіком. Що з ним би я не змогла бути щасливою. Тому що він не такий простий, яким здавався мені в минулому.

Тоді я відкинула це як банальне виправдання. Але тепер — коли він так цинічно відштовхнув мене в біді. Та ще й зверху притоптав ногою...

Тепер я дивилася на це інакше.

Можливо, вона мала рацію.

І Жданов зовсім не та людина, на яку схожий. За яку часом видає себе. Роблячи мені компліменти. Даруючи подарунки.

Одна справа подарувати дитині планшет. І зовсім інша — кинутися її рятувати, коли є загроза життю.

Мій бос сказав, що приїде тільки через тиждень. Що тут можна було додати?

Якби я була йому не байдужа, він би скасував свій французький вояж і примчав сюди першим же рейсом. Він би знайшов для Аврори найкращих лікарів. Перевернув би всі клініки. Він би врятував мою крихітку. Чудово знаючи, що це найцінніше в житті будь-якої мами — її дитина.

Проте у Роми в голові це чомусь не спрацювало. Зате спрацювало в Давида.

— Ззаду не холодно? — запитував він, поглядаючи в дзеркало заднього огляду. — Якщо треба, я ввімкну клімат-контроль.

— Гадаю, що підігріву сидінь достатньо, — сказала я, перевіряючи температуру Авиного чола. — Вона і так трохи гаряча.

— Мені нормально, — відізвалася Аврора, щоб розвіяти наші сумніви. — Мені набагато краще, ніж було в школі.

На задньому дивані її обіймала бабуся.

— Це тобі в лікарні полегшало? — усміхалася моя мати, натякаючи на допомогу лікарів. І трохи — на свою участь. — Я дивилася за тим, щоб тобі не робили боляче. І змусила лікаря дати хороші ліки.

— Не знаю... — знизала плічками Ава. — Мені стало краще у машині.

— У машині? — здивувався Давид. — Було погано в лікарні та школі, але полегшало в машині? Дивно... — бурмотів він і нюхав освіжувач повітря. — Може, аромат соснової хвої якось допомагає зняти спазми?

Однак бабуся швидше зрозуміла причину.

— Мені здається, справа тут в іншому.

Вона посміхнулася і торкнулася пальцем дитячого носика. Ава теж усміхнулася.

— Напевно, мені просто радісно, що тато тут. Мені стає щоразу краще, коли він приїжджає. І я з ним разом.

Ми всі замовкли.

Давид дивився на дорогу, косячись на дзеркало бокового огляду. Вдавав, що стурбований перестроюванням у крайній лівий ряд для повороту. Але насправді ж приховував свої емоції. Для нього це була болюча тема.

Він хотів бути поруч. Навіть якщо я забороняла. І слова дитини тільки підтверджували правильність його думок. Та не моїх. Що час дозволити їм бачитися частіше.

Моя мати здогадувалася, що відсутність Давида впливає на стан Ави. Тому, за великим рахунком, і дозволила йому взяти ключі від будинку. Щоб провести той день із дітьми.

А я так кричала на неї за той вчинок.

Бачила тільки те, що прагнула бачити.

Геть не помічала найголовнішого.

Після слів моєї доньки я теж певний час мовчала. Дивилася у вікно. Намагалася не повертатися в бік Давида і мами з Авророю. Не хотіла, щоб вони бачили, як червоніють очі. Як вії стають важкими й вологими. Як на них починають блищати зачатки сліз.

Їй було добре, коли він поруч.

І було погано, коли Давид не вдома.

Як би я не ставилася до цієї людини тепер. Він робив мою доньку щасливою.

Мені хотілося плакати від цієї думки.

Вигнати з життя зрадника, який заподіяв стільки болю? Але при цьому покаравши не тільки його, а й дитину?

Або ж дати дітям шанс побути дітьми? Встигнути застрибнути в останній поїзд під назвою «Звичайне щасливе дитинство»?

Якщо я наступлю собі на гордість.

Проковтну огиду від зради.

Прирікаючи себе на вічні сумніви.

Чи була я права, чи варте воно того?

І чи не доведеться нам зрештою розійтися?

Коли діти виростуть.

А біль залишиться навічно.

Я не бачила єдиного правильного варіанту. Здавалося, що всюди є підступ. Приховані капкани.

Звичайно, залишитися з Давидом — зручно. Він горою за дітей. Уміє працювати руками.

Я знаю його, як свої п'ять пальців. Навіть темний бік. Який залишався в тіні донедавна.

Я б могла контролювати його і обсмикувати в разі небезпеки. Якщо одного разу він знову захоче піти наліво.

Чи варте цього щастя дітей?

Хто для мене важливіший зараз: я чи вони?

Як би там не було, я була вдячна Давиду, що повернув усмішку на обличчя Аврори.

Я дивилася, як вона дрімає, поклавши голівку на бабусю. Як через сон її рожеві губки тягнуться від чогось приємного. Якогось гарного сну.

Мені здавалося, що я готова піти на все, тільки б це тривало й далі. Тільки б не повернулися кашель і задуха. Безсонні ночі. І вона спокійно дожила до повноліття. Коли ми зможемо зробити операцію.

А якщо треба буде — розійдемося з ним як друзі. На згадку про все, що було з хорошого.

— Давай я поведу, — запропонувала Давиду, коли на приладовій панелі була четверта ранку. — Ми їхали всю ніч. Тобі треба поспати.

— Відісплюся, як приїдемо.

Він крутив кермо і час від часу мружив очі від перенапруги. Позначалася втома.

— Минулої ночі ти теж не спав?

— Так, — відповів він. — Не спалося.

— Чому?

Його руки тримали кермо, а очі кліпали від світла фар на зустрічній смузі.

— Переживав за тебе. Не міг спати. Знаючи, що ти не вдома... Що ти з іншим. — Він важко зітхнув і подивився на мене. — Ти ж була з ним усю ніч? Я вгадав? Зі своїм босом?

Я уникла зорового контакту.

— Тепер це моя особиста справа... У тебе є Даліла. У мене — хтось інший.