Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Пройшло 5 років

— Мамо, я не хочу картоплі. Я хочу морозиво! — обурено хитає головою чотирирічна дочка та смішно морщить свого маленького носика.

Сьогодні, схоже, вона знову вирішила показати всім свій характер.

— Ні, Сонь. Спочатку з'їж батат.

— Не хочу, не хочу, не хочу, — усвідомивши, що я не піддаюся її хитрим примхам, блакитноока пустунка кидає вилку зі шматочком солодкої картоплі кудись у високу траву, а потім починає істерично кричати.

Мала актриса майстерно грає улюблену роль: видає голосний, гомінкий крик, схрещує руки на грудях чи закриває ними обличчя, випинає ображені губи. Стражниця справжнісінька, ось тільки очі сухі, без жодного натяку на сльози.

Намагаюся зберігати спокій, хоч це й непросто.

Періодично дочка замовкає, прочиняє свої маленькі долоні та дивиться на мене примруженим поглядом. Оцінює, так би мовити, реакцію публіки (тобто мою) на власний виступ. Якщо очікування доньки не виправдовуються, вона миттю переходить до другого акту — кричить ще голосніше та б'є кулаками по землі.

Щоразу нагадую собі, що якщо поступлюся, то її істерики тільки почастішають. Замість морозива Соня зажадає чергову нову сумочку, черевички того ж кольору та поні з улюбленого мультфільму.

— Не хочу! Не хочу картоплю! Хочу морозиво! Мо-ро-зи-во-о!

— Що тут коїться, юна леді? — разом із запитанням моїх плечей лагідно торкаються великі долоні чоловіка.

З нас двох Олег завжди першим піддається на такі маніпуляції дитини. Зараз сталося так само: щойно він почув гучний крик доньки, тієї ж миті припинив грати з Тимуром та прибіг  її заспокоювати.

— Хто образив мою принцесу?

Дочка одразу перестає кричати та зі щасливим обличчям здає мене Олегові.

— Мама не дає мені морозива.

Соня тицяє в мене своїм крихітним пальчиком і дме пухкі щічки.

— Спершу треба з'їсти батат, Сонь, — повторюю спокійно.

— Ану йди до тата, принцесо, — Олег сідає навпочіпки й простягає вперед руки. Соня з радісним криком миттєво зривається з місця. Біжить босими ногами прямо по нашому імпровізованому столу. Давить п'ятками свіжі помідори, зачіпає склянку з соком. Бежевий м'який плед, який я так люблю, миттєво просочується помаранчево-червоною рідиною.

Спокійно, Яно, спокійно. Наступного разу точно не забудеш розкладний стіл для пікніка. Пляма — це не найстрашніше, що може статися у житті. Головне, що Соня щаслива і зараз сидітиме у тата на колінах. Без крику.

Дочка декілька секунд намагається самостійно забратися до татка на коліна, але зрештою добродушний батько не витримує пхикань цієї принцеси та підхоплює її на руки. Вони йдуть прогулятися вздовж річки.

Полегшено зітхаю.

— Мам, дай води, — лунає за секунду і поряд виростає худорлява постать Тимур.

Досі не можу звикнути, що син тепер вищий за мене. Вже такий дорослий, хоча йому всього дванадцять років. Скоро перше вересня, початок його шостого класу.

Час біжить невблаганно.

— Тримай, — простягаю йому пляшку води із термосумки, і мін миттю біжить назад до галявини тренуватися. Четвертий рік він із захопленням відвідує футбольну школу, постійно тренується з м’ячем, вчить нові рухи, стрибає та робить мільйон різноманітних пасів.

Серпень цього року напрочуд теплий. Не засушливий та спекотний, а саме теплий. Тож ми не гаємо дарма час, та вже четверті вихідні поспіль їздимо кудись до води аби відпочити від галасливого міста.

— Все, ми дійшли мирної угоди. Соня зараз з'їсть три великі ложки картоплі, а потім отримає бажане морозиво. Все вірно, доню?

Дочка впевнено киває та плескає у долоні. Олег садить її на суху частину пледа і дає до рук тарілку з їжею. Оглядається у пошуках дитячої виделки.

— А де вона?

Наша принцеса їсть лише з «палацових» приладів та не сприймає ніяких інших.

— Десь о-о-н там, — пальцем вказую в бік трав’яних кущів.

— Навіть питати не буду, чому вона там.

Олег швидко знаходить втрачену виделку, миє водою з пляшки та передає Соні. Тим часом дочка вже вся звелася від нетерпіння. Її морозиво швидко тане на сонці, тому щоб скоріше перейти до улюбленого десерту один шматок картоплі Соня штовхає в рот прямо пальцями. Такого вона жодного разу не робила, принаймні останні пів року точно.

З повним ротом Соня хапає свою вилку та починає з задоволенням їсти усю картоплю. Навіть забуває про угоду, яку вони з татом склали. Свіже повітря завжди добре впливає на її апетит.

Забираю в дитини спустошену тарілку та замість неї простягаю маленьку ложечку та стаканчик з морозивом. Очі Соні сяють так, ніби їй щойно вручили велетенського різнобарвного поні з улюбленого мультика.

— Як почуваєшся? — Олег сідає позаду мене.

— Тут так спокійно.

Він підсувається ближче, проводить своїми гарячими та трохи шорсткими від піску руками по моїх плечах. Цілує волосся.