Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Потім я сказала розуму: «Тепер покажи мені свою злість». Одну по одній я згадувала всі життєві ситуації, коли мене охоплював гнів і голосно про себе заявляв. Кожна несправедливість, кожна зрада, втрата, лють. Я побачила їх усіх разом і поодинці, й визнала їхнє існування. Відчула сповна кожен грам люті, так, ніби це сталося вперше, а потім промовила: «Заходьте до мого серця. Там ви можете перепочити. Там ви в безпеці. Все позаду. Я люблю вас». Це тривало багато годин поспіль. Я гойдалася між могутніми полюсами протилежних відчуттів — проживала злість, що миттю проймала до кісток, а потім — тотальний спокій, коли злість входила в моє серце, немов у двері, лягала, скручувалася калачиком біля своїх побратимів і припиняла боротьбу.

Та ось настав час для найважчого.

«Покажи мені все, чого ти соромишся», — попросила я в свого розуму. Боже Милосердний, які жахіття я побачила. Жалюгідний парад усіх моїх поразок, брехні, егоїзму, заздрощів, зверхності. Втім, я навіть бровою не повела. «Покажи мені найгірше», — мовила я. Коли я запрошувала цих представників ганьби до свого серця, вони затрималися на порозі, вагаючись, немов хотіли сказати: «Ти, певно, не дуже хочеш нас бачити… Хіба ти не знаєш, що я накоїв?» Та я лише відповідала: «Я справді хочу вас бачити. І навіть тебе. Чесне слово. Навіть тебе запрошую. Все гаразд. Я тобі прощаю. Ти частина мене. Можеш тепер відпочити. Все минулося».

Коли з цим було покінчено, я відчула цілковиту спустошеність. Бойові дії у моїй голові припинились. Я подивилась у своє серце, на все те добре, що є в мені, і побачила, як його багато. Побачила, що у моєму серці ще дуже багато місця, навіть після того, як я прийняла і поселила там усіх своїх згорьованих галабурдників суму, злості та сорому. Моє серце могло б умістити і простити набагато більше. Його любов була безмежна.

Я тоді зрозуміла, що саме так нас любить і приймає Бог і що пекла не існує. Хіба тільки у наших переляканих головах. Бо якщо навіть одна зламана духом, обмежена людська істота могла пережити бодай один такий епізод абсолютного прощення і самоприйняття, тоді уявіть — уявіть лишень — як Бог у всій своїй безмежній любові здатен співчувати нам і приймати.

Я також знала, що ця мирна пауза тимчасова. Знала, що іще не остаточно з усім розібралася, що моя злість, сум і сором прокрадуться назад, повтікають із мого серця і окупують мою голову. Знала, що повинна буду давати собі раду з цими думками знову і знову, аж поки повільно і цілеспрямовано зміню все своє життя. І що це буде складний і виснажливий процес. Та посеред тієї темної мовчанки на пляжі моє серце сказало моєму розуму: «Я люблю тебе. Я ніколи тебе не покину. Я завжди дбатиму про тебе». Ця обіцянка вилилася з мого серця, і я піймала її лише на вустах, притримала, щоби посмакувати, вертаючись до своєї маленької хижі.

Я знайшла чистий зошит, розгорнула його на першій сторінці (а заодно відкрила нарешті й рота) і промовила ці слова вголос, відпустивши на свободу. Я дозволила їм порушити мою мовчанку і лише потім задокументувала це колосальне твердження письмово: «Я люблю тебе. Я ніколи тебе не покину. Я завжди про тебе дбатиму».

Це були перші слова у моєму інтимному щоденнику. Відтоді я возитиму його з собою скрізь, звертатимуся до нього безліч разів протягом наступних двох років, благаючи про допомогу, і завжди знаходитиму її на його сторінках, навіть у моменти повного відчаю і смертельного страху. Цей просякнутий обіцянкою любові щоденник урятував мені життя.

108

А тепер я повертаюся на острів Джілі-Мено за цілком інакших обставин. Від мого попереднього візиту сюди я встигла розлучитися, об’їхати півсвіту, вижити після остаточного розриву з Дейвідом, викинути геть усі медичні препарати, що змінюють настрій, вивчити нову мову, посидіти на долоні у Бога протягом кількох незабутніх хвилин, посидіти в ногах в індонезійського цілителя та повчитися в нього, купити будинок для сім’ї, яка нагально потребувала даху над головою. Я щаслива, здорова, врівноважена. А ще — я пливу на цей прекрасний маленький тропічний острів зі своїм бразильським коханцем. А це вже — визнаю — майже неправдоподібне казкове завершення цієї історії, так, ніби я видерла сторінку зі щоденника мрій домогосподарки. (Можливо, навіть це сторінка зі щоденника моїх власних мрій, намарених багато років тому). Єдине, що мені не дає розчинитись у цьому казковому мареві, це усвідомлення голої правди, правди, з якої я за останні роки заново вибудувала свій кістяк — мене врятував не принц на білому коні. Я сама була керівником цієї рятувальної експедиції.

Згадую одну дзен-буддистську мудрість, вичитану колись у книжці. Буддисти вважають, що дуб народжується від творчої співпраці двох сил. Звісно, є жолудь, з якого все починається, — вмістилище всіх обіцянок і всього потенціалу, що перетворюються на дерево. Це знають усі. Та небагато хто помічає, що є ще одна сила, задіяна у цьому процесі, — саме майбутнє дерево. Воно так сильно прагне існувати, що матеріалізує жолудь, натужно тягне паросток догори з прірви неоприявленості, рухає еволюцію від небуття до зрілості. Якщо дивитися на це таким чином, кажуть дзен-буддисти, то саме майбутній дуб створює жолудь, з якого потім народиться.

Я думаю про жінку, якою стала, про життя, яким зараз живу, і про те, як довго прагнула стати такою жінкою і жити таким життям, вільним від фарсу, вдаваності й необхідності бути кимось іще, крім себе самої. Думаю про все, що мені випало пережити, перш ніж потрапити сюди. І ось що спало мені на гадку: чи не ця врівноважена щаслива жінка, яка тепер дрімає на маленькому індонезійському рибацькому човнику, допомогла у найважчі роки життя виборсатися тій іншій, молодшій, розгубленій, що вічно перебувала у стані боротьби. Тоді я була жолудем, сповненим потенціалу, та одночасно існувала старша я, зрілий дуб, що весь час промовляв: «Так! Рости! Змінюйся! Еволюціонуй! Приходь сюди, і ти мене побачиш. Я тут. Я вже існую у всій своїй красі та зрілості! Мені дуже потрібно, щоб ти виросла і стала мною!» І можливо, саме ця справжня і цілком реалізована я чотири роки тому приходила втішати молоде, невдало пошлюблене дівчисько, яке ридало на підлозі у ванній кімнаті. І можливо, саме оця я прошепотіла з любов’ю мені тій: «Іди спати, Ліз…» Вона вже тоді знала, що все буде добре, що зрештою ми всі тут разом зустрінемось. У цьому місці і у цю мить. Там, де я давно чекала в мирі та спокої, завжди чекала, коли вона приєднається.

Феліпе прокидається. Ми цілісінький день дрімаємо, тримаючи одне одного в обіймах на палубі індонезійського човна. Океан гойдає нас, світить сонечко. Я лежу на його грудях, мов на подушці, а Феліпе розповідає, що у сні йому прийшла одна думка.