Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

з ним робити, вже якось придумаю. На жаль, це так і не вдалося. Судіть самі — скористатися цим усім суто для себе я не мав жодної можливості. Насамперед, я був уже немолодий. Та й що потрібно людині у такому віці? Життя не продовжиш ні за які гроші. А реалізувати хоча б частину… Такі речі неможливо продати, принаймні так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Віддати своїм нащадкам, родичам? З яких міркувань? Вони ніколи не любили мене, не розуміли, вважали несповна розуму. Тим не менш, це мої нащадки, а володіння такою таємницею, таким багатством — смертельна небезпека. До того ж, враховуючи їхній інтелект та світогляд, отримавши багатство, вони стануть дармоїдами, що передасться і наступним моїм поколінням. Віддати державі? Тій, яка постійно кривдила мене, яка майже десять років протримала у таборах, яка і зараз являє собою скупчення нечистих на руку і розум людей? Ні. Не хотілося мені віддавати його й вам — тим, з ким пліч-о-пліч довелося прожити у цих стінах, і хто, напевно, заслуговував би на це більше, ніж інші згадані категорії. Проте, кожна людина страждає амбіціями. Не виключення і доктор Фабіровський — старий козел і маразматик. Не буду перелічувати всіх епітетів, подарованих мені вами за часи спільної праці. А хто й не вживав таких слів у силу свого виховання, сміявся з мене майже в очі, вважаючи, що мій склероз вже не дозволяє цього зрозуміти і побачити. Тепер посміюся я.

Вуха і щоки Вересюка пашіли чи то від збудження, викликаного змістом послання, чи то від кількох ковтків з чудодійної фляжечки. Набравши повітря у груди, він видав заключну частину:

— Познущаюся з вас у відповідь. Саме таким чином здалося мені найраціональніше скористатися знайденими скарбами — заховати так, що тепер вам вже точно не вдасться їх знайти, тому що геніальність секрету, який вигадав я сам, не йде у жодне порівняння із тим, на який спромоглися ченці вісімсот років тому. У ньому й полягає моя насмішка, моє знущання. Адже у такому віці не може бути нічого приємнішого за сатисфакцію, за доведення власної правоти й переваги. Тож бажаю вам успіхів, шановні колеги, у цій поважній та кропіткій праці і дай вам Боже досягти результату, про який мені стане відомо навіть на тім світі, оскільки, якщо ви знайдете монастирські скарби, мої грішні кістки одразу ж перевернуться у тій дешевій труні, на яку спромоглися усі, хто мене знав.

То ж, CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!

Шепіт, що наростав у різних кінцях зали, викликав у головного уїдливу посмішку.

— Що, шановні, знання латини, отримані будь-як за студентських років, геть-чисто вивітрилися? Ну ще б, ви ж навіть рецептів не бажаєте виписувати, як належить…

— Чого ж, — образився Іван Степанович, скрушно похитуючи у руці порожньою фляжкою. — Навіщо аж так? Навіть я ще пам'ятаю. AD VICTORIS — це означає «до перемоги».

— А CUM DOMINIS — «з Богом», — додав Хижняк.

— А ET SPERO — «та надією», — несподівано допоміг Щерба.

— Ну, молодці, —не менш жовчно констатував Костогриз. — Спільними зусиллями таки впоралися. Ви ж звикли, як з нещасним гнояком хворого привезуть — то мусите півшпиталю скликати. І тут так само — один від вуха, другий від горла…

Знову запала тиша, яка б трималася ще невідомо скільки, та Костогриз потяг до себе милиці й неквапом звівся.

— Ну, якщо так, колеги, — у повній тиші пролунав його голос, — гадаю, тепер нам можна спокійно зітхнути і запити розчарування… Звісно, тільки після закінчення робочого часу. Володимир Васильович, щоправда, це вже зробив. І почати нове життя, беручись до своїх прямих обов'язків так, як і годиться досвідченим та кваліфікованим фахівцям, якими я завжди, незважаючи ні на що, вас вважав.

— А як же і де ж він, стерво, отому усьому місце знайшов? — пролунало з якогось ряду.

— І як повиносити спромігся? — підхопив Щерба. — Скільки там того Фабіровського було? Він і води, напевно, по піввідра лише набирав!

— А може просто на місці там десь і переховав? Ви добре дивилися?

Сміх Костогриза лунав весело, хоч у ньому і проривалися жовчні нотки. Похитавши головою, він витяг носову хустку і демонстративно протер очі.

— Смію вас завірити, колеги, доктор Цекало, після того, як витяг мене на ряднині через горішню діру, обшкріб усю пилюку з каміння, а кістки, що купкою лежали у закутку, — обнюхав кожну окремо по три рази. Чи не так, Ігоре Миколайовичу? Звісно, я цього не бачив, але можу заприсягтися, що не встигли мені ще вколоти промедол і накласти шину, як поруч із ним вже був лікар Хижняк. Не будьте наївними, колеги. За два вихідних ці трударі встигли витягнути і замурувати на місце кожен камінь підлоги нововідкритого приміщення, яке ви називаєте потаємною каплицею. Невже не зрозуміло?

— Щира правда, — промовив Ігор, встаючи з місця. — Не зрозуміло інше. Як наважилися ви, Григорію Віталійовичу, принести сюди цей зошит і оприлюднити його зміст? Ви, борець із шукачами скарбів… Не вірю ні очам, ні вухам. Ви хоч розумієте, що тепер…

— Дуже добре розумію, — не дав договорити головлікар. — А вам, мій молодий колего, як завжди, згадка про міфічні скарби геть чисто відбиває не лише здоровий глузд, а й елементарну логіку. Та й іншим, бачу, також. А ви збагніть лише один, найголовніший момент! Є, щоправда, у стародавніх принцип, дійсний і за наших часів — про мертвих або добре або нічого. Але чи є серед вас хоча б хтось один, хто б сумнівався у бажанні Фабіровського познущатися з нас?

Усі мовчали.

— От і я кажу. Увесь лист витриманий у такому стилі, що сумнівів не виникає — писалося щиро і з душею, з розрахунком на ефект, який триватиме ще довго після смерті автора. А ті, хто знав Платона Аристарховича за життя, навіть не потребували такого щирого викладення, адже добре пам'ятають, на що він здатний. Отож, на меті наш покійний і незабутній колега мав одне — щоб усі ми тут присутні отримали психоз від довгих і марних пошуків того, що було майже у руках. Щоб кожен з вас мучився, наче прикутий ланцюгом, довжини якого бракує за півметра до води, аби задовольнити спрагу. Ну поворушіть мізками — який секрет найнадійніший задля того, щоб справді ніхто нічого гарантовано не знайшов?

Аудиторія кліпала очима і не здогадувалась попри бажання.

— Гаразд, — зітхнув Костогриз. — Не буду більше мучити, я ж не Фабіровський. Тим паче, у самого вже сили закінчуються. Секрет у тім, що насправді нічого немає! Жодних