Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

скарбів не існує. Надзвичайно надійний секрет для того, щоб ніхто нічого гарантовано не знайшов. Вам же ж ясно сказано, що кістки у труні самі перевернуться, якщо це станеться. Отже, статися такого не може. А найголовніший доказ… Подумайте самі. Ну! Якби там справді лежали скарби… Та навіть не скарби — нехай купка талерів. Чи втримався б покійний від найлогічнішого кроку звести вас із розуму? Уявіть, що ви тримаєте зараз у руках не лише цей зошит, а, припустімо, ще й перстень якогось лицаря, або ж золоті монети, або… Не треба багато — усього лише кілька штук! У вас би слина текла і руки трусилися. Ви б до кінця робочого дня не досиділи, хоч би я навіть заприсягся, що звільню усіх. На перерві б за лопатами побігли. І психоз, якого побажав усім вам Платон Аристархович, почався б не після довгих років марних пошуків, а ще задовго до закінчення цієї п'ятихвилинки. А не зважаючи ні на що, він таки був толковим психіатром, розбирався в людській натурі — цього ніхто не заперечить, отже, мав передбачити. І однаково не залишив у відкритому ним сховку бодай кількох зразків лише з однієї причини — каплиця була порожня. Тому і вдався до методу розвішування локшини на вухах, адже вони у вас завжди стирчать, немов локатори, у надії почути щось сенсаційне. Отже, прийміть мої співчуття, шановні колеги, з приводу масової втрати заповітних мрій, як і вітання з нагоди зникнення перспективи остаточного божевілля. Пробачте мені за перше, а вдячності за друге не потребую. За таку розв'язку варто було пожертвувати ногою. Зошит залишаю вам. Читайте. Тепер це справжня реліквія не лише нашого закладу, а й, гадаю, усієї древньої споруди, в якій він функціонує. А може й цілого Роздолу.

Милиці ритмічно застукали на вихід. У дверях Костогриз озирнувся і промовив:

— Бажаю вам приємної та плідної праці під керівництвом Інни Сергіївни на найближчі три місяці. І тільки спробуйте мені її образити…

У домі, де не зважаючи на проблеми, завжди були раді гостям, така гнітюча атмосфера востаннє спостерігалася кілька місяців тому, коли двоє молодих лікарів, нашкодивши по-серйозному, були на межі звільнення. Але навіть тоді якийсь прихований оптимізм вперто сидів у підсвідомості. Зараз же навіть Журбенко виглядав не те щоб похмурим — зникла якась рушійна сила, що завжди була присутня в його жестах, міміці та інтонаціях.

На столі тихо гудів комп'ютер, ксерокопії креслень лікарняних будівель були розкладені просто на підлозі. На моніторі застигла картинка — кілька людей бесідують у залі перед камерами.

— Та увімкни вже, нехай до кінця докрутиться диск, — попросив Цекало.

— Що тобі ще не ясно? — розлютився несподівано Хижняк. — Кінець передачі.

— Однаково, нехай. Останні слова почуємо.

— Як дитина, — нервувався Роман. — На, самі титри лишилися…

Фрагмент запустився далі.

— То ж можна тепер з упевненістю сказати, — говорив бородань в окулярах. — Монастирські скарби, легенди про які ходили століттями, виявилися міфом. І якщо, не виключено, колись існували насправді, то зрозуміти, коли їх було втрачено, тепер, на жаль, неможливо. Проте історія цінна зовсім іншими речами, і тепер ми отримали багатий матеріал для вивчення минулого не лише монастиря — усього нашого краю.

Зошит у чорній зачовганій обкладинці ліг на стіл між чашками неторканого чаю, печивом та газетами зі статтями невтомної Ольги.

— Я особисто мушу погодитися з ним, — розвів руками Журбенко. — Грамотно. Фундаментально. Нема що заперечити.

— І що тепер, кінець усьому? — ще не вірячи, запитав Хижняк.

— Ну чого ж усьому? — без особливої радості відповів господар. — Хіба ж тільки в скарбах сенс життя? Є робота, пацієнти, довгі роки попереду, можливість фахового зростання…

— Ви хоч самі у це вірите? — похмуро зауважив Ігор. — Фахового зростання… Фаху самого скоро не буде! До того йде. Знищать медицину як таку. Залишаться дорогі клініки для багатих і «пеемсдец» для решти.

— Хтозна, — знизав плечима інвалід. — У нас все можливо. Але хороший лікар потрібен завжди. І постійно матиме попит. За будь-якої системи.

— Як сказати, — не згодився Цекало. — За старих часів, пам'ятаєте, колись до обласного центру чотири потяги ходило — туди і назад. І вільних місць не було. А потім, як почалася криза — три потяги скасували. На початках люди одне в одного на головах товклися. А зараз що? Один туди — один назад. І майже порожній. Так і з нами буде.

— Поживемо — побачимо, — дипломатично зауважив Журбенко. — Але раджу, молоді люди, не втрачати оптимізму. Навіть я в своєму стані з більшою, ніж ви, надією уперед дивлюся. Ну, сталося так зі мною — і нічого. Знання в дещо іншій галузі згодилися. Он, трави збираю, ліки готую, люди лікуються. Задоволені. Ну, з вашого погляду, воно, звичайно, безрадісно виглядає — колись із того світу за кілька годин витягав, а зараз узвари, настоянки і кінця-краю цьому мишачому шурхотінню немає. І усе ті самі пацієнти товчуться, і результати не разючі. Самому так спочатку здавалося. А от і ні. Усе відносно, колеги. Той, хто звик багатоповерхові будови з блоків за кілька днів складати, думає, що як один поріг десь нерівно став — це дрібниці, не варті уваги. Насправді ж воно інакше. Той, кому протяг докучає, бо двері не пристають і нога щоразу через нього шпортається, так не думає. Отже місце, де себе прикласти, завжди знайдеться для гідної людини. Було би бажання. А ви маєте, крім того, багато в житті цікавого! Ти, Романе, риболов, та й майстер на всі руки. Ігор малює. А які дівчата на вас заглядаються? Вище голову. Не зійшовся світ клином на потаємній каплиці. І без неї життя триватиме.

— А з цим, отже, все, — уточнив Хижняк.

— З цим, — зробив наголос Журбенко, — гадаю, так. Правий Костогриз. Праві оті всі історики та археологи. Усе надзвичайно логічно. І Фабіровського я надто добре пам'ятаю — в його стилі каверза. Час заспокоїтися. Ні, можна, звичайно, щось інше шукати, але це вже надто банально. Те саме, що йти грати по весіллях, коли місце у головному камерному оркестрі країни втратили. Та воно, якщо розібратися, може й на краще. Існувало б справді — хтозна, чи дісталося б саме вам. Он як зарухалися всі останнім часом. Особливо ті, кому завжди мало. Безперечно, прибрав би Моцур до рук монастирські корпуси. І нас би дійсно першими закрили. А так… Пийте чай.

— Ти на вихідних не ургентний? — перервав мовчанку Хижняк, жуючи печиво.

— Ні, — відповів Ігор.

— Давай справді на рибу вирвемось. Сто років не був. Дівчат наших візьмемо, юшку зваримо,