Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Шпиталь, Олексій Михайлович Волков 📚 - Українською

Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шпиталь" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 107
Перейти на сторінку:
може й з ночівлею.

— Наших — то яких? — уточнив Цекало.

— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…

— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.

— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.

— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.

У кишені в Хижняка задзвонив телефон.

— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.

Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.

— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.

— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.

Епілог

Річка тихо й спокійно котила води у напрямку Чорного моря. Вона починалася десь ген на півночі маленьким струмком і добігала сюди, незважаючи на природні перешкоди, урбаністичні явища та звичайне людське свинство, що все разом узяте намагалося протидіяти природному процесу. З півквілометра вище за течією її береги перетинав міст, збудований за бозна яких часів. Вихлюпнувшись з-під свай, вода вирувала, утворювала завороти і ховалася під крутоярами, щоб далі перейти у тихі заводі, зарослі осокою, і замулені мілководдя поміж високим очеретом.

Хижняк сидів на березі, розставивши потужну батарею з восьми закидушок, оздоблених дзвіночками, і вперто чекав на результат. Його не обходило, що за спиною горіло багаття і гомоніли люди, які були йому не чужими, тим паче, що заклики покинути цю безперспективну справу ставали дедалі наполегливіші. Дзвіночки висіли наче в мертвий штиль, і жодна серцевина не калаталася об блискучий метал, щоб сповістити про підхід потенційного улову до наживки.

Серед людей, що товклися позаду, не всі залишалися байдужими. Йому співчували й уболівали. Ольга, Оленка та Алла по черзі навідувались до берега, цікавилися результатами й довгими фарбованими нігтями витягали грубезних хробаків з банки, хоч завзятий риболов міг зробити це й сам. Остання серпнева спека повисла над водою, тиск упав і риба не бажала задовольняти веселу компанію.

— Все! — вигукнув Щерба, насилу проморгавшись від диму з шашличним ароматом. — Починаємо по-справжньому. Ромко, риби вже ніхто не хоче! Ходи сюди!

Не звертаючи анінайменшої уваги на заклики колеги, Хижняк продовжував сидіти, чекаючи на диво. Підійшов Лужний.

— Вадиме Борисовичу, покеруйте будь-ласка, щоб ми нарешті організовано почали! — попросив Журбенко, майже наїхавши своїм візком на вудлища. — Після того, як закінчилася історія зі скарбами, я не маю на нього жодного впливу!

— Підемо вже, — запрошував Вадим. — Ще довго до вечора. Почнемо, а там, дивись, і риба братиме. Я не рибалка, а знаю, що треба чекати вечірньої покльовки.

Зітхнувши, Хижняк неохоче поплівся до столу. Одразу ж відкоркували пляшку. Народ жваво підставляв келихи, випромінюючи святковий настрій.

— Хто оголошуватиме тост?

Та для початку застілля вочевидь ще чогось бракувало. На початку польової дороги, яка вела до річки, почувся звук мотора. Всі повернули голови в бік непроханих гостей. Вигук «о-о-о!» вихопився з усіх без винятку горлянок, коли машина з'явилася між дерев. Бежева «Нива» під'їхала і зупинилася на середині відстані між берегом та застіллям. Клацнули дверцята, і дві милиці одна за одною стали у ще зелену траву, після чого дебела приземкувата постать із зарослим бородою обличчям з'явилася перед очима присутніх. Усі зааплодували.

— Вітаю, колеги! — урочисто привітався Костогриз і, спираючись на милиці, підскоком рушив до збіговиська. — Запахи у вас тут, без перебільшення, розкішні. Приймаєте до компанії?

— Ми ж вас кликали, а ви відмовлялися! — сказав Вересюк.

— Не вважав себе достатньо здоровим, — пояснив головлікар. — А тепер вже можна. Які дівчата гарні! А чого це казан порожній? А вудок скільки! Бачу, усього вас треба вчити.

Повернувшись до машини, він вийняв з багажника спінінг у чохлі. Усе робилося повільно й зі смаком. Дорогу снасть було споряджено і, взявши Вересюка за зброєносця, головний закульгав до берега.

— Григорію Віталійовичу! — обурилися жінки. — Та потім! Ходіть до столу! Ми вже дві години готуємо. Так і виразку шлунку можна заробити!

— Нічого вам не станеться, — відказав Костогриз. — А без юшки застілля біля річки — це ганьба і збочення. Заразом і з молодшим поколінням позмагаємось. Гляньте на цю батарею! Це рахуйте, те саме, що він би на коні сидів, зі списом та весь у залізі, як отой… як його… де Галон? Ну, що скарби у підвалі закопав. А я лише з маленькою шабелькою. Диви, як озброївся.

— Ні! — завівся Хижняк. — Навпаки, це я із шаблями та списами, а у вас хоч і один, але автомат. Та ваше вудлище одне як уся моя батарея коштує. Про котушку взагалі мовчу.

— Якби дур'ю не маявся, а нормально лікував, то вже б і собі заробив, — відпарирував головлікар, закидаючи легеньку блешню під куширі біля протилежного берега.

— Григорію Віталійовичу, так ви риби не зловите! — вигукнула Оленка. — Ви ж нічого на гачок не вчепили! Давайте, я вкраду в доктора Хижняка одного хробака і нахромлю вам, я вже навчилася.

— Сонечко, — розплився у посмішці Костогриз. — Ловити рибу ти вчитимеш лікаря Цекала. А я цим займаюся відтоді, як навчився на ногах стояти. Оця бляшечка маленька із гачечком — бачиш як вона переливається? Копійки коштує, а блищить краще, аніж те, що півжиття шукав Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — почервоніла вона.

— А-а, так він і тут ні до чого? Я так і думав. Ну то слухай мене…

Провівши кінчиком вудилища над водою, він показав, як пливе блешня.

— Бачиш? Дуже схоже на справжнього карасика. От хижа риба й кидається та хапає. А там гачок. І рук об хробаків бруднити не треба.

— Що вона, дурна, ваша щука? — не повірили жінки.

— А зараз побачимо, — дипломатично заявив головний, раз

1 ... 103 104 105 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"