Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

— Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю… Щось будемо робити! Знайдеться Стеха… Не голка ж… Не плачте, рідненька!.. А ось і дідусь! — Козак почоломкався з дідом. — Посивів ще більше…

— Хіба тут не посивієш, за вами побиваючись?

— Не тужіть! Знайдеться Стеха! — заспокоював рідних Арсен, хоч у самого війнуло холодком попід серцем. — А зараз приймайте гостей… Моїх друзів… З самої Туреччини добиралися…

Під’їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько, Якуб. Між двох коней, у міцній попоні, лежав Младен.

Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхні обличчя.

— Перун ясний! — пробубонів Спихальський.. — І тутай лихо! Коли ми позбудемося його!

Подорожні завели коней у двір. Дід Онопрій виніс із клуні сіна. Младена занесли в хату, поклали на ліжко.

Хуторяни почали розходитися. Тільки діти та найбільш цікаві видивлялися на смаглявого срібноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по–польському.

Раптом до двору прибіг схвильований Іваник.

— Знайшов! — вигукнув він. Побачивши Арсена і незнайомих людей, зніяковів і вже тихше додав: — Знаєш–маєш, того… знайшов слід!

— Де?

Всі кинулися до нього. Обступили. Арсен схопив чоловіка за плече:

— Розповідай! Де Стеха? Куди ведуть сліди?

— Е–е, знаєш–маєш, того… я цього не знаю… Я тільки знайшов біля кущів кісник дівочий… Ось!

Він розціпив невеликого кулачка. На долоні зачервоніла шовкова стрічка.

— Це Стешина! — скрикнула мати.

Арсен довго не роздумував:

— Веди! Покажи те місце, де знайшов кісник, Іванику!

Всі повалили на луг.

— Ось тут! — показав Іваник на столочену траву під розложистим кущем верболозу.

Арсен пильно оглянув сліди. Вони чітко виднілися на вологому наносному глею. Ось слід невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин… Тут вона довго стояла. Мабуть, розчісувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кісник. А ось і кілька русявих волосинок на гілці верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку — сліди від чобіт…

— Романе, поглянь! — Арсен показав другові на них.

Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд.

— Крім дівчини, тут було двоє чоловіків, — сказав він упевнено. Як і запорожці, дончаки навчалися мистецтву знаходити по сліду дичину, а якщо треба, то й ворога. — Бачиш — сліди різні: один, від чобіт, вузький, довгий, з підтоптаними закаблуками, а другий — коротший, на ньому ясно видно відбитки підків…

— Отже, це не татари! Татарські чирики не залишають таких слідів та й ніколи не бувають на підковах.

— Без сумніву, не татарські… Але чиї?

Арсен не відповів. Махнув Романові рукою і, придивляючись до притоптаної трави і покошлачених кушів верболозу, шуснув у зарості. Роман поспішив за ним.

Незабаром слід вивів їх у ліс. Козаки мимоволі стишили хід. Земля тут була суха і не зберігала слідів. Тільки збита ногою головка сон–трави чи зламаний плечем гнилий сучок на дереві показували шлях.

У яру, під горою, натрапили на рештки нічлігу. Витоптане кінськими копитами зілля, свіжий помет і недогризки сухарів свідчили про те, що тут ночувало кілька верхівців і що вони поїхали звідси не раніше, як сьогодні вранці.

Прослідкувати, в якому напрямі вони попростували, було зовсім не важко; ковані коні залишали після себе такий виразний слід, що й менш досвідчені, ніж Арсен і Роман, не могли з нього збитися. Під горою Роман знайшов підкову і поклав собі до кишені.

Це була щаслива прикмета.

Видершись нагору, де кінчався ліс і починався степ, і побачивши, що звідси сліди повертають на південь, у напрямку до Дніпра, козаки зупинилися.

— Не доженеш, — промовив скрушно Роман.

— Так, піхотою не доженеш, — погодився Арсен. — Та маємо коней!.. Крім того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.

— Чия?

— Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього… Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!

— А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?

— Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв’язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки… Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!

На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.

— Ну що, сину? — кинулась мати, коли козаки повернулися.

Арсен обняв матір за плечі.

— Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці, її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем… Не плачте — ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обіду — в путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє…

— Гаразд, синку, — прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.

3

З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п’ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.

— А, хай їде! — махнув рукою і зразу ж пожалів.

Ледве встиг Іваник скочити з дровітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, як у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з–під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.

— А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку! — заверещала. — В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепер на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?

«Шибайголова» і «харцизяка» знітився і зблід, — від того здавався ще меншим.

— Зінько, перестань кричати, — заблагав тихо. — Люди ж навкруги! Що подумають… знаєш–маєш!

— Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бач — він розприндився, що жінка неласкавим словом назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей — і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А чиряка на задницю не хочеш?

— Зінько…

— Що — Зінько? Я вже у тебе вісім років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів’я та ще й коня