Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Дитина плакала. Не голосно — тихо, майже шепочучи. Але цей звук, цей тонкий надрив малесенького серця — пронизував мене до кісток. Я тримав її на руках, повільно ходив колами по кімнаті й тихо наспівував якусь безглузду мелодію, яку сам щойно вигадав.

Годинник на стіні показував третю. Поза вікном місто спало, дощ крапав по склу, і навіть вулиці здавалися ніжними в цій тиші. А ми — двоє неспокійних сердець — були всередині цього маленького світу.

Я не знав, що ще робити. Але в якийсь момент ноги самі понесли мене до вікна. Я обережно притиснув дитину до грудей, і вона трохи втихомирилася.

І тут — спогад. Я раптом згадав, як мама носила мене точно так само. Ті самі круги по кімнаті, ті самі втомлені очі, ті самі ніжні руки, які тримали мій світ, коли він ще тільки формувався. Я був занадто малий, щоби це пам’ятати. Але тієї ночі — я згадав душею.

Згадав, як вона шепотіла: "Тихо-тихо… я тут." І я теж сказав це. Тихо, майже не дихаючи:

— Тихо-тихо… я тут.

Дитина перестала плакати.

І я стояв у цій тиші — новий тато з минулим у грудях, із теплом, яке передається від серця до серця, покоління за поколінням.

---